Logo

Майдан: післямова. Революція: передмова

Іван Дзюба{jcomments on}Цікава річ: більшість експертів, опитаних Фондом "Демократичні ініціативи" у листопаді 2009 року наголосили, що Майдан п'ятирічної давнини і все, що відбулося тоді – зовсім не революція, а звичайний собі громадський протест проти зловживань на виборах. От зібралися люди, попротестували собі, домоглися проведення більш-менш чесних виборів – і розійшлися. Ото й по всьому. Тільки незрозуміло, чому у ті тижні весь світ почувався ошелешеним – бо таких "просто протестів" до цього не бачив ані в дійсності, ані навіть у фантастичних фільмах, бо несподівано не лише для обивателів, а і для ясночолих аналітиків на політичній мапі постала зовсім інша Україна, ніж та, про яку розповідали рейтинги корумпованості й індекси людського розвитку.

І незрозуміло, чому Майдан від гасел "чесних виборів" швидко перейшов до гасел всеохопних суспільно-політичних і соціально-економічних змін. Невже все це забулося? Невже зникли безвісти тодішні гасла ствердження правової держави, свободи слова, справедливого й ефективного економічного ладу? Ба, невже пішла у непам'ять масова підтримка нової влади, її перших кроків, що існувала у всіх регіонах України?

Ні, все ж Майдан (скористаюся цим усталеним поняттям як метафорою) мав усі революційні ознаки. Інше питання, що то була за революція і що з нею сталося потім, на наших очах.

Але починати розмову про це хоч-не-хоч, а доведеться з 1999 року, з тогочасних президентських виборів, бо саме тоді закладалися підвалини як власне "помаранчевої революції", так і суспільно-політичного розгардіяшу, у який вона невдовзі вилилася.

Саме під час тодішньої виборчої кампанії стало зрозуміло, що властиво інституційними засобами замінити Леоніда Кучму та його команду на чолі держави неможливо; саме тоді стало зрозуміло, що йдеться не просто про певного президента та його оточення, а про певний режим, що його невдовзі охрестять "кучмізмом". Згадаймо, що передувало самій виборчій кампанії: вбивство опонента Кучми Вадима Гетьмана, розкол Народного Руху і дуже загадкова (чи зовсім не загадкова?) смерть В'ячеслава Чорновола, "зачистка" медіа-простору, зрештою, девальвація гривни, що дало змогу владі вільно маніпулювати величезними додатковими коштами. Відтак на початку самої виборчої кампанії ситуація видавалася безнадійною – аж до появи "канівської четвірки". Тут не місце аналізувати, чому той шанс, який давала Україні ця четвірка, змістивши в один момент узвичаєні ідеологічні парадигми та схеми виборчих перегонів, виявився невикористаним. Головне – що він був, так само, як і спалах громадської активності по всій країні. І коли владі вдалося загнати вибори у запозичену з Росії схему "голосуй, а то програєш", то дуже багатьом довелося йти на тимчасовий компроміс з режимом, обираючи менше зло в особі "Кучми-2"; багатьом – але не безкомпромісній молоді, якої в масштабах країни виявилося не так і мало.

Сценарій «Кучма-3»

Саме з виборів 1999 року накопичився значний потенціал громадянської активності. Він вихлюпнувся спершу в "Україну без Кучми" (не політики грали там перші ролі), у Форум національного порятунку, потім у "Повстань, Україно!", а потім – у дворічне протистояння "помаранчевих" активістів у багатьох регіонах (які спершу ще не звалися "помаранчевими" і далеко не всі ототожнювали себе з Віктором Ющенком) із режимом Кучми. Масові настрої впливали на політиків; навіть тим із них, хто загравав із владою у сподіванні одержати посади і бізнесові преференції, вже не можна було зватися "конструктивним опозиціонером", як раніше; ситуація об'єктивно вимагала самовизначення. Іншими словами, 1999 рік став певним поштовхом до революційних змін, а водночас і їхнім підготовчим етапом.

А відтак уже на початку 2000-х найбільш далекоглядним членам команди Кучми стало зрозуміло, що в тодішній Україні не вдасться реалізувати сценарій "спадкоємець", який щойно успішно був випробуваний у Росії шляхом передачі вищої державної влади від Єльцина до Путіна. Надто високим став градус кипіння суспільний пристрастей за останні роки правління Леоніда Кучми. І хоча останній змушено (і вміло) маневрував, використовуючи часом на деяких високих посадах професіоналів-патріотів, щоб порятувати ту чи іншу сферу державного життя від остаточного занепаду і колапсу, але тим режим тільки дещо притлумлював це кипіння.

Тож був розроблений і став реалізовуватися сценарій "Кучма-3". Певен, що досі його деталі відомі тільки кільком особам (ймовірно, що не все знає і сам Леонід Данилович). Тому доводиться реконструювати проектовані 2003-04 у таємних штабах за участю російських й українських політтехнологів сценарії розвитку подій так, як роблять це палеонтологи: одна-дві викопні кістки плюс знання загальних законів біології та специфіки досліджуваного періоду – і перед нами вельми вірогідна реконструкція того чи іншого динозавра.

Тож будемо пам'ятати, що йдеться про гіпотетичну реконструкцію, - але водночас і про те, що гіпотеза є однією з провідних форм розвитку наукового знання. В тому числі і в царині суспільно-політичних процесів.

Під цим оглядом висунення у 2004 році Віктора Януковича кандидатом у президенти передбачало передусім "поставити на вуха" приблизно половину України – бо мав він надто специфічну біографію, щоби не те що якийсь там "український буржуазний націоналіст", а просто людина зі здоровим глуздом і без упереджень взяла й підтримала його. Але електорат у Януковича був, і немалий. Основу цього електорату становили ті, хто голосував за нього не на основі ідеології (а яка там була ідеологія?), а з вдячності за підвищення пенсії (якого насправді не було у 2004 році, йшлося про тимчасові додаткові виплати перед виборами), з нелюбові до "западенців" (хоча Віктор Ющенко за походженням зовсім ним не належить до цієї категорії громадян, але сам факт його україномовності дратував і дратує певну категорію виборців) і, головне, на власне трайбалістському ґрунті ("свій в дошку, донецький, а Донбас порожняк не жене"!).

З іншого боку, Віктор Ющенко обов'язково мав не сподобатися так само половині України – тій, яка свідомо чи підсвідомо орієнтувалася на радянські взірці політики, культури і повсякденного життя. При цьому "трайбалістська" складова в орієнтаціях електорату Ющенка становила зовсім не так багато, як намагаються це стверджувати деякі політики та аналітики: адже він "східняк" – отже, тут електорат Західної України вибирав не за регіональною ознакою, а за відповідністю певному типу розуміння загальнонаціональних інтересів (не знаю, як зараз, а на початку 2000-х на Донеччині можна було нерідко почути: "Ну, я поїхав на Україну"; фраза, апріорі немислима для львів'янина чи чернівчанина). Що ж стосується інших великих електоральних груп, передусім у Центральній та Східній Україні, то їхній вибір тоді був не так на користь Ющенка, як на користь демократії. Бо ж сакраментальна фраза Януковича, що нас, мовляв, тепер уже не видавиш із влади, була сприйнята саме так, як і належало: хочеш, щоб наступні вибори, чи то парламентські, чи то президентські, пройшли бодай відносно демократичними і владні персоналії залежали від тебе – не допусти до влади команду під гаслом "тому що". А якщо вести мову про слабі сторони як особисто Ющенка, так і його оточення, то більшість із них була очевидна ще тоді, ще напередодні виборців. Але хіба існував інший вибір у національно-демократично, соціал-демократично та ліберально налаштованих українських громадян? Так склалися обставини (яким допомогли певні політтехнологи), що саме Віктор Андрійович Ющенко, маючи вочевидь недостатньо якостей потенційного національного лідера, опинився таким собі "в.о." на цій неформальній посаді.

Власне, задум і був такий: спровокувати, щоб стінка пішла на стінку, щоб Україна розкололася, щоб обидва кандидати дискредитували себе якомога більше, і тоді весь у білому з кущів (чи то пак, із заміської резиденції) вийде Леонід Данилович (із заздалегідь підготовленим рішенням Конституційного суду – вважати другий президентський термін Кучми першим) і виступить рятівником держави, об'єднає так-сяк країну, притлумить пристрасті, візьме до себе у команду лояльних представників обох сторін (Схід і Захід разом, аякже!), призначить прем'єром когось із "ефективних менеджерів" – і ще п'ять років зберігатиметься статус-кво, завершуватиметься приватизація у промисловості, буде переділена земля тощо. А там, дивись, і справжній спадкоємець підросте, якому за умов "регульованої демократії" можна буде передати владу й отримати натомість усі належні гарантії для себе й онуків.

Але сталося не так. На київський Майдан Незалежності вийшло приблизно вдесятеро більше людей, ніж припускали і вожді "Нашої України", і претенденти на роль залаштункових ляльководів з команди "Кучми-3". Це стало несподіванкою для всіх тодішніх головних діючих осіб. Але зреагували вони на це по-різному. Одні лідери "помаранчевих" вважали народне стояння на столичному Майдані достатньою підставою для досягнення вигідних домовленостей з опонентами і з Леонідом Кучмою; інші одразу усвідомили, що йдеться про початок народної революції, і прагнули діяти революційними методами.

Чи став би Ющенко Президентом, якби на Майдані не було Тимошенко?

Можна мати чимало претензій до Юлії Тимошенко, але якби не її ідея переходу від пасивного стояння на Майдані Незалежності до блокування будинків президентської адміністрації й уряду, чи став би Ющенко, зрештою, главою держави? А якби Тимошенко і ще кілька депутатів не відчинили важезні двері Верховної Ради і не впустили в будинок маніфестантів у момент, коли більшість депутатів, одержавши щедрі "спонсорські" гроші, взялася переголосовувати компромісні документи про розв'язання політичної кризи – і від того "потрібний країні Литвин" так перелякався, що миттєво закрив засідання? Але, головне, звичайно, було у рішучості тих сотень тисяч людей не залишати своїх позицій, навіть якщо на них пустять танки...

І не випадково Віктор Пінчук, завітавши після першого тижня протестів до наметового містечка на Майдані, походив-походив, а потім зателефонував з мобілки тестеві-поки-що-президенту: "Папа, все пропало!" Що ж, Пінчук – не проФФесор, а, принаймні, справжній кандидат технічних наук, а це вже певний ґрунт для розуміння ситуації на кілька кроків уперед – щоб побачити, що "Кучми-3" вже ніколи не буде, а "Криворіжсталь" доведеться віддавати.

Можна ще довго описувати події 2004 року, але перейдімо до теоретичних підсумків. Отож: якщо "помаранчева революція" – це справді революція, то до неї слід підходити з наукових позицій. Те, що розпочав, але не закінчив Майдан, добре описується поняттям, яке свого часу впровадив італійський неомарксист Антоніо Ґрамші – незавершеної або ж недовершеної революції. Так, справді, "помаранчева революція" не виконала в повному обсязі всіх завдань національної буржуазно-демократичної революції, які стояли перед нею. Але хто сказав, що ця революція завершилася? Те, що Україну всі ці п'ять років "колотить", засвідчує, що революція далека від завершення.

А таке завершення, за Ґрамші, можливе або внаслідок контрреволюції, тобто силове придушення прагнення до змін і відновлення на тривалий час старого порядку у значно більш жорстких формах, або "історичного компромісу", тобто переходу до нормального стабільного життя ціною відмови від надто радикальних революційних новацій, з одного боку, і від неприйняття нової влади, нових ідей та нового ладу, з іншого боку.

Незавершена революція

Люди втомлюються від постійних змін, від зміни політичних режимів, від миготіння тих чи тих персон у владі, від напруженості виживання, від насильства чи його загроз, - і зосереджуються на розбудові свого життя, а нова влада змушена розширити базис своєї підтримки за рахунок зменшення радикальності своїх дій. У цьому сенсі Україна далека від будь-якого варіанту завершення революції, хоча втома від неї вже починає відчуватися, - але підспудне невдоволення ще більш відчутне, так само, як і жадання справді нової влади, здатної здійснити назрілі й перезрілі перетворення і водночас досягти справжнього історичного компромісу на ґрунті українських загальнонаціональних інтересів.

А що станеться, якщо революція так і обірветься на недовершеній фазі або на десятиліття восторжествує реакція? Дуже просто: в такому разі на Україну чекатиме тривалий період перебування в "сірій зоні" геополітики та суспільне "гниття", можливо, навіть поєднане з економічним ростом, вигоду від якого матиме 2-3% населення, чекатиме виїзд за кордон мільйонів найкращих фахівців і просто енергійних людей (далеко не лише молодого віку) і всі подібні "принади" доби багаторічного занепаду. Видається, що така країна потрібна тільки найтупішим з-поміж олігархів та політиканів плюс тій публіці, яка свідомо (і за добрі гроші) служить добре відомим закордонним господарям. А ще видається, що у разі спроби спрямувати країну в таке річище ввімкнуться сильнодіючі "імунні засоби" національного організму. Бо ж смуга докорінних національних та соціальних змін, розпочата 2005 року має добігти закономірного результату, - ствердження країни вільних громадян, української не за формою, а за глибинним змістом.

Template Design © Joomla Templates | GavickPro. All rights reserved.