A+ A A-
  • Written by Сергій Грабовський
  • Hits: 7709

Ленін показав нового носа українській незалежності

Оновлений пам'ятник Леніну у Києві{jcomments on}Чи варто тепер дискутувати, чим принципово відмінні Степан Бандера та Роман Шухевич від Юрія Костенка та Олега Тягнибока? Вірно, перші не боялися йти за Україну під кулі і під неправий суд, а другі не ризикують завдати шкоди своєму дорогоцінному здоров'ю (так потрібному нації!) у можливій сутичці з прихильниками тоталітаризму. То чи варто й далі вірити цим, говорячи науковою мовою, симулякрам патріотизму?

27 листопада, поки президент Ющенко чепурився перед походом на "Інтер", брати Клички – готувалися одержувати премію імені Мухамеда Алі, а Конституційний суд оприлюднював вердикт щодо нечинності регламенту Верховної Ради, у Києві відбулася у всіх сенсах знаменна подія. До статуї Володимира Ульянова-Леніна, що на Бессарабці, таки приліпили новий ніс і нову руку, і все це урочисто відкрили очам народу на урочистому мітингу під червоними прапорами.

Почесне право відкрити оновленого Ілліча було надано кандидатові в президенти першому секретарю ЦК Компартії України, молодому батькові і щасливому молодожону Петру Симоненку.

Ясна річ, було сказано чимало слів про те, що відновлення пам'ятника Леніну символізує зростаючий напір народних мас націоналізму в Україні (всупереч, до речі, відомій ленінській думці, що націоналізм гнобленої нації є явищем історично прогресивним). Ясна річ, говорилося про майбутню перемогу трудового народу над буржуями і знов-таки націоналістами. Тим часом поблизу комуністичного мітингу розташувалися пікетники з КУНу, УНП, "Свободи". І тут... Утім, процитую кореспондентку УНІАН Ксеню Лесів, яка була на місці подій: "Саме в цей час двоє людей з УНП пожбурили в родоначальника більшовизму пакети з червоною фарбою. Фарба улюбленого кольору комуністів розповзлася по постаменту.

Лідер КПУ, який після недавнього одруження устиг обрости кількома підборіддями, продовжував перелічувати заслуги Леніна перед українським народом у той час, як його прихильники, схопивши злісних "малярів", тягали їх по асфальту, били їх ногами та кулаками. За кілька секунд симоненківці перетворили двох своїх опонентів у криваве місиво.

Але Петро Миколайович був незворушний:

– Спокійно, товариші, зараз виведуть цих негідників на чисту воду!.. – сказав він. – Ось подивіться, таке буде й далі, доки залишатиметься сьогоднішня влада. Вона каже, що на нашій світлій землі немає місця нічому радянському...

– Не відпускай гада! – кричали прихильники "всього радянського". – Собака! Його треба вбити. Бандера проклятий!..

Представники міліції, яких було тут сотні, не особливо заважали чинити самосуд".

Ті, хто був на місці подій, засвідчують: описання того, що сталося, вірне.

Відтак виникають логічні запитання.

Перше. На мітингу були присутні молоді і не дуже комуністи з військовою виправкою в одностроях Червоної армії та ВЧК. Вони, мовляв, охороняли Леніна (себто його новий ніс) від "буржуазних націоналістів". Цікаво, чи підпадає ця "братва" під конституційну заборону незаконних військових формувань? І взагалі – хто вони такі, "охоронці Леніна" у формі, що вільно почуваються у центрі української столиці?

Друге. Відбулося жорстоке побиття двох людей. Чи зняті з посад офіцери міліції, які допустили це побиття? Чи затримані ті, хто їх бив? Ні? То, може, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко взяв під контроль цю ситуацію? Ні?

З другого випливає третє. Кому служить міліція, яка допускає побиття в центрі столиці України відвертими ворогами незалежності і свободи тих, для кого українська незалежність і свобода – не порожній звук? Що, "міліція – з народом"? З яким? З радянським? То, може, нам потрібна інша міліція?

Тепер четверте. А що гарант Конституції, який стільки говорить вірного про незалежність, свободу і Голодомор, про необхідність долати тоталітарне і колоніальне минуле? Чи згадує він свою власне гасло "Не словом, а ділом!" тоді, коли виголошує чергову промову, а людей б'ють саме за дієві акції проти тоталітарно-колоніальної спадщини?

Й останнє запитання. Чи варто тепер дискутувати, чим принципово відмінні Степан Бандера та Роман Шухевич від Юрія Костенка та Олега Тягнибока? Вірно, перші не боялися йти за Україну під кулі і під неправий суд, а другі не ризикують завдати шкоди своєму дорогоцінному здоров'ю (так потрібному нації!) у можливій сутичці з прихильниками тоталітаризму. То чи варто й далі вірити цим, говорячи науковою мовою, симулякрам патріотизму?

А тепер про речі, так би мовити, метафізичні, себто філософсько-світоглядні. Монумент Леніну в центрі Києва – це, беззаперечно, символ. А символи – це не тільки важливі віхи на шляху людини, нації, людства, а ще й дороговкази в майбутнє. На яке ж майбутнє вказує нам бессарабський Ілліч? Риторичне запитання. Символічною є й дата, обрана для відкриття нового ленінського носа комуністами – у переддень скорботного відзначення пам'яті жертв Голодомору і за кілька днів до відзначення річниці референдуму про незалежність. Цим самим КПУ відверто плюнула в обличчя українській нації. Не вперше, і, ясна річ, не востаннє. Але ж – якщо ми мовчки втремося, чи не стане це ще одним символом малоросійської покори?

Чи, може, в Україні повинні стояти монументи Леніну, бо це наша історія? Так тоді слід поставити й монументи Гітлеру, тим більше, що Ленін жодного разу не був на українській території, а Гітлер усе-таки кілька разів тут був. Скажете, як можна порівнювати, бо Ленін – це не Гітлер, і є символом чогось зовсім іншого? А чого саме? Людей по світу під червоними прапорами марксизму-ленінізму винищено значно більше, ніж під червоними прапорами гітлеризму, правда, одні більше налягали на винищення класів, інші – націй, але і ті, й ті боролися за перемогу соціалізму в його тоталітарних варіантах...

Щоправда, Ленін – не Гітлер. Володимир Ульянов, який потім назвався Леніним, народився і виріс у небідній дворянській сім'ї, здобув непогану освіту, провів молодість у культурно розвиненому інтелектуальному середовищі, ніколи не голодував, ба більше – не мав потреби заробляти на прожиття. Життєвий шлях і рівень інтелектуального розвитку Гітлера був зовсім іншим. Набідувавши змолоду, Гітлер з його хаотичною і неґрунтовною самоосвітою потрапив на фронт Першої світової війни, де солдатів учили вбивати ворогів і бути байдужими до смерті. Нічого схожого у життєвому досвіді Леніна не було: за воєнними діями він спостерігав здаля, вивчав їх по картах великого масштабу, не ковтаючи отруйний газ під час ворожих атак. Отож знавіснілість Гітлера ще якось можна зрозуміти (не виправдати, звісно, що ні, але зрозуміти); а от знавіснілість Леніна, готового пожертвувати 9/10 населення Російської імперії (куди входила тоді й більшість українських земель) для перемоги світової революції – дуже важко.

Утім, видається, що певна популярність Леніна чи призвичаєність до нього у наші дні (цікаво, що на пікетуванні не було представників ліберальних партій – невже їм такі байдужі символи тоталітаризму?) пояснюються підсвідомими настановами та світоглядними орієнтирами, які тягнуться за інерцією ще з часів російського імперського деспотизму. Адже століття всезагального політичного й духовного безправ'я мали наслідком підсвідоме переконання не тільки правлячої верхівки, а й значної частини інтелігенції та простолюду в тому, що людські свободи мало чого варті, їх на хліб не намастиш. А тому деспотизм найефективніше долати ще більш деспотичними методами, без різних там делікатностей, включно із повагою до людського життя. Схоже, популярність Леніна – в тому числі й посмертна – серед досить значних прошарків пострадянського суспільства пояснюється тим, що лідер більшовиків відповідає масовим уявленням про "справедливого народного царя", який діє жорстокими методами і не жалкує ні своїх, ані ворогів, але робить це в ім'я благих цілей, які, можливо, десь і колись вдасться досягти.

Отож і стоять у посттоталітарній, постколоніальній і постгеноцидній Україні монументи Леніну. І не тільки стоять – ще й нового носа нам показують. Чи випадково, що тільки у Донецьку їх аж близько 40 – різного калібру погрудь і статуй вождя більшовиків на чолі зі справді монументальним пам'ятником Леніну на площі Ленина? Може, якщо ми за прикладом Албанії знесемо їх, а нинішню Компартію поставимо на належне місце, то і Європа поважатиме нас – бодай на албанському рівні! – і ми самі зовсім інакше почуватимемося?

Утім, знесені монументи творцеві першої у світі тоталітарної держави, у якого вчилися і Муссоліні, і Гітлер, і Пол Пот, варто було б замінити іншим пам'ятником цьому персонажеві – одним-єдиним на всю Україну. Адже Ленін – це справді не Гітлер. Після першого тяжкого інсульту в 1922 році, який на кілька місяців унеможливив йому роздмухування світової революції, вождь більшовиків, схоже, почав задумуватися над тим, про раніше ніколи не думав. Він оголосив про "зміну всієї нашої точки зору на соціалізм" – мовляв, суть його в тому, що це "лад цивілізованих кооператорів". Він різко виступив проти великодержавного російського шовінізму в червоних шатах. Нарешті, вперше у житті Ленін сказав, що найвищою цінністю є не комунізм, не партія, а "прості людські життя". Та було вже пізно. Тоталітарний монстр-партія не скорився своєму творцеві, і Леніна невдовзі розбиває другий важкий інсульт. Параліч половини тіла, тимчасова втрата мови і здатності до письма. Але натомість була можливість замислитися про вічне. І, так-сяк опанувавши себе, за півроку до смерті Ленін, як засвідчив сталінський секретар Борис Бажанов, чесно визнав: "Ми провалилися".

Такий би пам'ятник вождеві більшовиків десь і поставити в людному місці: в інвалідному візочку, з паралізованою половиною обличчя і написом на постаменті, як резюме власного життєвого і політичного шляху, - як символ неефективності начебто простих і ефективних тоталітарних рішень та суворої заборони надалі шукати такі рішення: "Ми провалилися. В. Ульянов-Ленін".

Можливо, так воно і буде. А поки що Ленін знову показав носа українській свободі та незалежності.