A+ A A-
  • Written by Віктор Каспрук, політолог
  • Hits: 5545

Нові партизани в Україні

maksin_kulemet{jcomments on}Кожен процес має свою внутрішню логіку, властиві йому етапи та можливі цілі. Не є винятком дійство примадонни сучасного українського історичного театру – економіки. Багато чого з того, що маємо нині, легко було спрогнозувати ще принаймні років 15-20 тому. Авангардні прояви сьогоднішніх загальних негараздів – матеріально-технологічної вбогості країни та духовно-інтелектуальної вбогості псевдоеліти – були видимі ще на початку 90-х.

Зваживши на ці прояви тоді, можна було б уникнути кризи нині. Не взявши до уваги сьогоднішні сигнали з майбутнього, українці за 5-7 років знов пожинатимуть гіркі плоди чергової кризи.

Тепер – факти. Останніми роками українські ЗМІ переповнені інформацією на кшталт того, що «Укрзалізниця» потерпає від численних злодіїв, які, попри всі засоби охорони, умудряються пролазити у вагони та скидати з них вантаж. Зловмисники «обчищають» вагони цілими групами. Одна бригада «сідає» на вагон і розвантажує його. Інша тим часом спокійно збирає награбоване вздовж залізничної дороги. Потім до них підключається третя група зловмисників, яка завантажує здобич в автомобіль. Впіймати крадіїв на гарячому дуже важко. А часом узагалі розбирають рейки на запасних коліях, щоб здати їх на металобрухт. Ще якісь підлітки розкрутили світлофори, щоб здати їх метал і заробити гроші. У південних областях вже є кілька випадків, коли місцеві жителі розбирали обладнання електричних підстанцій і різали дроти високовольтних ліній електропередач також для здачі на металобрухт.

Масове явище бізнесового рейдерства охопило усі сегменти економіки – від багатомільярдних комбінатів до ремісничих сімейних майстерень. Причому ні правоохоронці, ні влада в цілому нічого не можуть вдіяти з цим феноменом. Пограбування відділень банків поставлене на конвеєр і відбувається по всій країні (навіть у Києві), виконується воно явно професійно, із застосуванням засобів армійської розвідки та тактики.

Складається враження, що в Україні почали масово діяти мобільні партизанські групи економічних месників, котрі борються з функціонуючим в країні режимом за власне виживання. І що тут дивного? Адже факти, взяті в сукупності, вимальовують картину зубожіння більшості населення України, коли на одному соціальному полюсі – капітали, чималі навіть за світовими масштабами (пригадаймо, що на сьогодні не тільки Ахметов і Пінчук, а й деякі їхні колеги-олігархи «заробили» десятки мільярдів доларів), а на іншому – мільйони людей, позбавлені можливості заробити на нормальну їжу та гідне існування для себе та своєї родини. Але навіть не це є головним висновком, що об'єднує ці факти і змальовує динамічну картину перебігу процесів українського життя. Факти свідчать про глибинні соціо-психологічні зміни, що відбулися у суспільстві.

Україна протягом принаймні останніх 15 років (з часу початку правління режиму президента Леоніда Кучми) пройшла щаблями вниз до трансформації в позірно ринкове і квазідемократичне суспільство. За такої економіки і такого суспільства мільйони людей, не бажаючи переходити до грабунку своїх ближніх, скочуються до способів виживання, які не корелюються з потребами держави і суспільства в цілому.

Соціальні зачистки, витіснення громадян з їхніх попередніх соціальних ніш та позбавлення свободи дій – основної громадянської свободи – призводять до того, що частина соціальних індивідуумів примусово опиняється нижче соціальної ватерлінії. Масове безробіття (головним чином приховане, жертвами якого є вчителі, лікарі, науковці, котрі одержують зарплату, що унеможливлює їхню повноцінну роботу), невпевненість в завтрашньому дні, безперспективність існування в постійному режимі харчового фізіологічного мінімуму, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія тощо – все це стало постійними супутниками життя тих, хто не зумів вписатися економічні умови пострадянського перехідного (але куди саме?) і вельми затяжного періоду.

Соціальне розшарування українського суспільства відбувається нечуваними методами. А соціальні резервації, до яких загнано більшість українського населення, лише збільшують ту соціальну дистанцію, яка утворилася між полюсами багатства і бідності. Це засвідчують цілком об'єктивні дані – скажімо, коефіцієнт Джинні, який в Україні один із найвищих у Європі. Викрививши суспільний простір, влада домоглася того, що розкол суспільства відбувся по лінії економічного відчуження незначного благополучного прошарку від решти громади. Ще в дорадянські часи основними пріоритетами українців були прагнення сімейного достатку та можливості ведення власного господарства.

Здавалося що незалежність принесла кожному можливості реалізувати себе. Та в дійсності вийшло все з похибкою до навпаки. Фактично відбулося друге «розкуркулення» українців. Але, оскільки експропрійовувати в обідраних за більш, аніж 70 років правління комуністичної влади практично було вже нічого, було відібрано чи не останнє право – право на працю за гідну винагороду. Держава фактично вилучила у своїх громадян правову можливість працювати і заробляти на достойне існування й підштовхнула їх до партизанського життя.

Якщо звернутися до фактів, згаданих на початку статті, неважко побачити, що від тіньової і напівтіньової економіки певна частина українців уже перейшла до таких явищ, як партизанська економіка, партизанський соціум і, відповідно, партизанський спосіб сприйняття та реалізації життя. На черзі – своєрідні партизанські соціуми в певних регіонах, позбавлених електричних дротів на стовпах, люків та решіток на каналізаційних відводах і металевих огорож чиїхось садиб – усе спиляне, вкрадене та відтранспортоване на металобрухт...

Однак, партизанське суспільство не лише принципово відмінне від цивілізованого за структурою і способом функціонування. Воно має ще й таку надзвичайно важливу особливість, як принципова некерованість за допомогою механізмів і інституцій держави. Згадаймо хоча б Болівію чи Колумбію, де партизанськи-контрольована територія нерідко перевершує свій державно-контрольований відповідник. Легкість сповзання до партизанських способів виживання останні роки не раз демонструвала Аргентина, в котрій після різкого підняття цін на харчі, накладеного на внутрішню фінансово-економічну кризу, стали масовими збройні напади на господарства, що мають хоча б найменший харчовий запас. Причому це напади групові, із застосуванням армійської стрілецької зброї і військової тактики – повний відповідник партизанських рейдів.

Особливість сповзання України до партизанського суспільства небезпечна ще й тим, що перехід відбувається не «знизу» – від архаїчного суспільства, а «зверху» – від суспільства досить розвинутого й освіченого. Ще одна суттєва особливість українського переходу до «партизанізму» полягає в тому, що він фактично спровокований владою і відбувається внаслідок її дій. Наведені особливості вказують на такі можливі риси новітнього українського партизанського ладу, як стійкість до зовнішніх впливів і високий структурний рівень розвитку. Подолати його буде важче, аніж відомі на сьогодні світові моделі. Практично це означає, що нинішня влада, нинішня держава будуть неспроможні нічого вдіяти з партизанським соціумом. За тих умов, звісно, якщо процес формування новітнього соціуму завершиться.

Українська влада продовжує перебувати у блаженному невігластві стосовно грізних наслідків збоїв в «третій природі – організаційно-системній». Усі тупики, конфлікти, помилки, організаційні патології (а їх ой як багато) є надзвичайно небезпечними явищами для організаційного середовища людини в цілому та держави зокрема. Країни Європи, Америки і, навіть, нинішня Росія сьогодні вельми стурбовані цими явищами, створюють спеціальні комплексні програми й інституції для вивчення, моніторингу та подолання цих небезпечних чинників дезорганізації й хаосу. Стурбовані не даремно, оскільки безконтрольне панування дезорганізаційних та хаосогенних процесів може призвести до деструкції чи цілковитого знищення цілих пластів «організаційної природи» чи держави в цілому – як це не раз відбувалося в історії людства та й на нашій пам'яті з СРСР. Сьогоднішня українська влада не лише не стурбована цими небезпеками – вона їх породжує, часто не без особистого інтересу.

Якщо спробувати відшукати найближчі аналогії тому устрою, що гряде в деяких регіонах України, то згадуються моделі, закарбовані в апокаліптичних американських фільмах, що змальовують посткатастрофічне майбутнє – 3000 рік чи, приміром, 2200-й. У цих трилерах змальоване суспільство тотальної боротьби за виживання, де панують закони джунглів, закони тайги. До перших етапів такого суспільства, коли громадяни ведуть партизанську боротьбу проти власної держави задля свого економічного виживання, Україна вже фактично прийшла. Що ж буде далі? Чи зреалізується повною мірою змальоване в трилерах?