Logo

Суверенітет розуму й місія університету

Сергій ПРОЛЕЄВ, президент Українського філософського фонду,  доктор філософських наук {jcomments on}Сергій ПРОЛЕЄВ, президент Українського філософського фонду, доктор філософських наук

Що таке університет? Мабуть, мало хто забариться з відповіддю на це запитання: «Це вищий навчальний заклад, у якому здобувають освіту і вищу кваліфікацію з різноманітних дисциплін, що належать до всього спектра наук – від гуманітарних і соціальних до природничих і математичних». Університет є звичаєвою реальністю українського життя, ім'я це за останні 15 років набуло надзвичайного поширення. Тепер кожний вищий навчальний заклад, що бажає ствердити свою інтелектуальну гідність, виборює (чи привласнює) собі ім'я університету. Статистика свідчить, що на сьогодні Україна має кількасот (!) університетів. Натомість, беру на себе сміливість стверджувати, що Україна не має жодного університету.

 

Я з великою повагою ставлюся до намагань керівництва українських університетів і їхнього викладацького складу підвищити якість національної освіти й досягти її відповідності до світових освітніх стандартів. Мова не про конкретні «недоліки в роботі», а про умови можливості університету як певного культурного явища та про їх наявність у сучасній Україні.

ВИНИКНЕННЯ І МІСІЯ

Перші університети виникають у Європі XII століття. Вони уособлюють кілька процесів: відновлення освіченості після страшної історичної кризи IX–X століть; створення й розвиток міст як осередків нового соціального життя, відмінного від традиційного феодалізму; становлення нової ролі знання та спеціалізованих культурних практик (як-от: теологія, правознавство, медицина) в тогочасному суспільстві. Середньовічний університет приходить на зміну монастирській школі як основній освітній інституції. Сенс його генези полягає в емансипації освітнього закладу від влади єпископа, тобто прямого церковного підпорядкування. Зміст і форми освіти починає визначати не безпосередньо церковна влада, а корпорація освічених людей – університетських викладачів.

Тобто від початку університет виступає у своїй головній функції: він є тією автономною цариною життя, покликанням якої є вишкіл розуму для його подальшого застосування в усіх головних сферах діяльності. Університет керується власним статутом та існує на засадах самоврядування. Він має свої привілеї і вольності, які визнає все соціальне середовище. Ці привілеї роблять середньовічний університет місцем, забезпеченим щодо свободи, необхідної для розвитку розуму.

Європейський університет має ширше значення, ніж просто освітня установа. Феномен університету – причому як середньовічного, так і модерного – неможливо зрозуміти поза врахуванням ключової ролі, яку в структурі європейської культури відіграє сила розуму. Розум у західноєвропейській традиції є не лише абстрактна властивість людини, що визначає її сутність. Розум тут – самодіяльна незалежна сила, яка є основним джерелом людської продуктивності. Саме він становить основу самовизначення людини і конституювання всіх сфер та елементів соціального й приватного життя. Невід'ємною ознакою західної цивілізації є глибоко вкорінена в організацію людського життя автономія розуму. Саме як інституція, що відтворює, плекає, використовує, продовжує автономію розуму, і постає історично університет.

Від початку засадниче завдання університету полягає в обстоюванні прав розуму та організації найліпшого використання людської здатності мислення і раціонального пізнання. Звісно, повної автономії і культурної значущості розум досягає з початком модерної доби. Спочатку секуляризація світу за доби Ренесансу і Реформації, а згодом рух Просвітництва роблять розум визначальною основою людського буття в усіх його виявах. Водночас виникає нове покликання університету, класичним виразом якого стає гумбольдтівський університетський проект. На європейській арені з'являється новий діяч – нація, створена сукупною незалежною волею самоврядних особистостей. Відповідно, перед розумом постає низка загальнонаціональних завдань, спільним знаменником яких є обстоювання і забезпечення свободи.

РЕСУРС РОЗУМНОСТІ

У модерному університеті інтелектуальна та соціальна місії поєднані нерозривно. Адже розум і строге мислення не можуть конституюватись інакше, ніж за умови свободи; і так само свобода не знайде надійнішої підтримки, ніж з боку неупередженого розуму.

У всякій справі має бути задіяний не лише ресурс влади, багатства, сили, а й ресурс розумності, відповідного інтелектуального вишколу та професійної компетентності. Тільки коли цей ресурс стає повноправним учасником будь-якої справи, визначаючим її перебіг, сама справа стає цивілізованою. Причому розум тут слід розглядати не як індивідуальну здатність міркування, а як продукт інтелектуальної культури людства, яка уособлюється в постаті незалежного компетентного інтелектуала.

Лише вільний, емансипований від держави розвиток інтелектуальної праці та науки продуктивний. При цьому мислення (передусім у вигляді наукового пізнання) не є суто індивідуальною справою. Це – справа організованої комунікативної єдності, наукової спільноти. Діяльність розуму як соціального інституту потребує розвиненої інфраструктури інтелектуальної праці. Новоєвропейський університет став осердям цієї інфраструктури. Певні форми й інституції освіти властиві кожній культурі. Вони виконують функцію передачі знання і досвіду, завдяки ним відтворюється і розвивається культурна традиція. Натомість, університет не лише передає знання та навички, а й здійснює пошук істини. Він поєднує в собі подвійне покликання. По-перше, це – соціальне покликання забезпечення громадянської свободи, збереження й відтворення публічної відкритості національного життя. По-друге, університет стає провідною установою модерної науки, основу якої становить математизовано-експериментальне природознавство. Ці дві функції – забезпечення людських прав і громадського виховання для нової, національної держави, що постала з новоєвропейських буржуазних революцій, з одного боку, та забезпечення раціонального пізнання (тобто прав неупередженого мислення) у формі науки, з другого, – невід'ємні одна від одної і разом визначають головне покликання модерного університету. Модерний університет – основна суто культурна інституція розвою національного життя, формування нової якості людей для цього життя.

Продукуючи строге, неупереджене, не ангажоване мислення, готуючи компетентних науковців, університет перетворює знання на дієву силу, здатну визначити спрямованість і успіх будь-яких видів діяльності. Певна річ, сам по собі університет не здатен створити автономію розуму. Це широкий суспільний процес, що передбачає глибокі соціальні і культурні перетворення. Університет радше підтримує, відтворює і продовжує його досягнення. Власне, університет не створює автономію розуму, а лише забезпечує спеціальні умови її самовідтворення та використання в культурі. Це – його базова культурна місія.

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Головна проблема українського університету корениться в стані українського суспільства. Адже автономії розуму, яка для Європи становить багатовікову культурну очевидність, наше суспільство ще не досягло. Причин достатньо. Серед них – специфіка вітчизняної культурної традиції, у якій культивувалися інші засновки людського існування, ніж строге мислення. Протягом століть на українських теренах панували деспотичні та авторитарні політичні режими, які придушували людські права і свободи. Але найгірше, що посттоталітарні трансформації суспільства вже в період незалежності далекі від конструктивного сценарію розвитку.

За останній час в Україні склалося кланово-корпоративне суспільство, у якому чинники розуму, раціональності, професійної компетенції не мають самостійного значення й підпорядковані системі корпоративних інтересів, цінностей, вимог. Так само і особистість визначається більшою мірою не на підставі своєї компетентності і здатностей, а вписуючись у порядки соціальної нормативності, торуючи свій життєвий шлях через причетність до успішної групи впливу та виконання корпоративних вимог.

Безумовно, ця соціальна ситуація позначається на освіті й стані українського університету. Одне із найнегативніших тут – загальна деградація і занепад української науки: втрата компетентних кадрів, згортання досліджень, занепад матеріально-технічної бази, відчутне відставання від рівня світової науки, особливо експериментальної. Українська наука втратила попит як з боку суспільства, позбавленого конструктивних соціальних ініціатив, так і з боку української промисловості, що оминає сучасні високі технології.

Цей кризовий стан науки значною мірою зумовлений формою її існування за радянських часів. Згадка про успіхи радянської науки здатна викликати відчуття ностальгії. Але якраз зміст і структура суспільного запиту (і попиту) до науки в умовах радянського соціалізму є однією з причин її сьогоднішнього занепаду. Радянське суспільство у своїй основі було мілітарним. Відповідно, його домінуючий запит (в тому числі і щодо науки) стосувався всього, що можна було використати з метою посилення військової могутності і мілітарної конкуренції у світі.

З крахом радянського соціалізму пішли в минуле як специфічний для тоталітаризму попит на наукове знання, так і великі ресурсні можливості для розвитку деяких галузей науки, що їх цей лад міг штучно мобілізувати. Наука залишилася мовби «ні для чого» і без належних засобів існування. Противагою міг би стати природний попит на наукове знання з боку промисловості і суспільства, що розвиваються. Але для цього потрібні для початку суспільна динаміка та розвиток промисловості на основі використання нових технологій.

Занепад української науки одночасно означає різке звуження навіть абстрактних можливостей нормального існування українського університету.
Коли йдеться про те, що нині в Україні університету не існує, мається на увазі невідповідність українських вищих навчальних закладів ідеї модерного університету за всіма трьома головними пунктами:

- невиконання громадянського і водночас національного покликання;
- зведення нанівець ролі університету як інстанції наукового пізнання;
- відсутність головного продукту університету – незалежного компетентного інтелектуала як важливого соціального персонажа.

Саме остання постать є кінцевим продуктом університетського життя (навмисне заміняю слово «освіта» словом «життя»). Університет покликаний надати певну фахову обізнаність. Але, по-перше, належної фахової підготовки неможливо досягти поза інтеграцією в нештучний процес наукового дослідження, а по-друге, не менш важливим є досвід свободи, досвід гідності інтелектуала та громадянина, досвід висококваліфікованої сумлінної праці, без надання яких університет не має права на своє ім'я.

Лише людина, яка підпорядковує свої дії вимогам розуму, а не поточним соціальним приписам, стає незалежним інтелектуалом. Змістом не тільки професійної справи, а й соціальної ролі інтелектуала є мислення, праця розуму. Поки цього немає – у суспільстві відсутні інтелектуали (хоч би скільки було «розумних людей»), а саме суспільство не прислуховується до голосу розуму, перетворивши його на покірного слугу. В українській ситуації ми бачимо саме цю картину, коли розум є заручником і запопадливим слугою інших, справді потужних соціальних сил – держави, грошей, культурних стереотипів, насильства. У цьому полягає глибока відмінність українського суспільства від західної цивілізації, і навряд чи така «самобутність» може тішити.

Template Design © Joomla Templates | GavickPro. All rights reserved.