A+ A A-
  • Written by Ігор Лосєв
  • Hits: 6622

Під прапором декомунізації?

lenin-1У середовищі політичних аналітиків України нині можна часто почути, що будь-який новообраний президент країни буде все одно проукраїнським, мовляв, життя та об'єктивні обставини змусять носія будь-яких поглядів працювати на Україну. Тут негайно постає питання, на яку Україну? На Україну як націю і державу, чи на абстрактну в національно-культурному відношенні територію?

Вже сьогодні в заявах кандидатів у Президенти можна почути обіцянки, що не дуже узгоджуються з ідеєю українського глави держави. Арсеній Яценюк планує сприяти економічній самостійності й незалежності Автономної Республіки Крим (від кого, від України?), Сергій Тигіпко гарантує, що буде більше враховувати думку російськомовних. До речі, не кажучи вже про небажання, що випливає з цієї заяви, враховувати позицію абсолютної україномовної більшості, такої національності як «російськомовні» в природі взагалі, а в Україні зокрема, не існує.

Між іншим, якоїсь єдиної думки в середовищі українських громадян, які користуються російською мовою, не спостерігається. Це дуже різні люди з різними настроями й уподобаннями. Тому важко, уявити, як Сергій Тигіпко буде визначати цю «російськомовну думку». Зрозуміло, що це звичайний реверанс у бік Москви. Володимир Литвин збирається об'єднати всіх з усіма також на ґрунті російської мови та полум'яної дружби з Росією, звично забуваючи, що дружба можлива лише між рівноправними сторонами, а «дружба» між васалом і сюзереном має називатися зовсім по іншому.

Але це все типова передвиборча балаканина, що не має системного характеру. Вона не обов'язково втілюватиметься в життя. Досить згадати, як Леонід Кучма, який в 1994 році взяв чимало голосів на президентських виборах, обіцяючи надати державний статус російській мові, сидячи вже в президентському кріслі і добре подумавши, своїх обіцянок не виконав, підтвердивши власним прикладом правильність власної афористичної фрази: «Точка зору залежить від місця сидіння».

Справді, президент української держави Леонід Кучма не міг думати і вчиняти так, як секретар парткому заводу «Південмаш» Л.Д.Кучма. Кучма був людиною ситуації, через те міг бути залежно від неї як політиком антиукраїнським, так і політиком українським. Українське не викликало в Леоніда Даниловича захоплення, але й не дратувало його, не виступало запереченням його натури, не провокувало в ньому відрази. Атмосфера чернігівського села, де він народився, аж ніяк такому гидливому ставленню до всього українського не сприяла.

І. Не балаканина, а переконання і програма.

Проте на деяких інших територіях країни останніми десятиліттями було штучно створено зовсім іншу атмосферу, що вже встигла ґрунтовно отруїти свідомість людей. Якщо комуністичний експеримент зі створення «нової історичної спільноти людей – радянського народу» десь дав бажаний організаторам результат, так це на Донбасі. В радянський період (як і раніше) Донбас був індустріальним регіоном, що бурхливо, хоча й екстенсивно, розвивався, вимагаючи дедалі більшої кількості робочих рук, що завозилися до донбаських шахт та металургійних комбінатів з усіх усюд колишнього СРСР.

У тому середовищі мігранти (а через те й корінне населення) були змушені спілкуватися російською мовою як панівною, як таким собі імперським «койне», бо інакше казанський татарин (часом чи не предок Рената Ахметова?), що приїхав шукати шматка хліба на Донбас, навряд чи міг порозумітися з місцевим українцем чи приїжджим із Білорусі (часом чи не предком Віктора Януковича?). Ця багатоетнічність і особливе значення Донбасу для СРСР часів індустріалізації спонукали комуністичне керівництво до витворення радянської ідентичності в регіоні.

Але тоді радянське поставало у дещо вульгаризованій російській іпостасі, часто ототожнюючись як начальством, так і масами. Ця радянсько-донбаська ідентичність передбачала російську мову як єдиний засіб спілкування, примітивний варіант російської масової культури (а-ля Йосип Кобзон та Алла Пугачов) та суто радянське (з елементами російсько-імперського) бачення історії.

На цьому тлі українське сприймалося як щось другорядне, провінційне та архаїчне, а на загал – не потрібне, такий собі «пережиток» минулого на кшталт печенізького чи половецького в історії краю, але, на відміну від цього, такий, що ще живий. І саме тому, що ще живий, цей пережиток дуже заважав, коли нагадував про себе, відволікаючи від величних перспектив комуністичного будівництва разом з усім радянським народом. Через це індустріальний поступ радянського Донбасу був поєднаним із подальшим усуненням «архаїки», відкиданням українського на узбіччя.

Але «архаїчне» не здавалося без бою, регенеруючись не тільки в культурницько-просвітянських формах, але також у радикально-політичних. Досить лише пригадати оспівану комуністами молодечу підпільну антифашистську організацію «Молода Гвардія», очолювану Олегом Кошовим, де були помітні українські настрої, як стверджує учасник тих подій український націоналіст Євген Стахів.

Той молодечий рух на Луганщині не цурався української історичної і політичної романтики, хоча комуністичні популяризатори доклали всіх зусиль, щоб повністю приховати ці нюанси. Деякі автори стверджують, що в Радянському Союзі цілком свідомо навіть у прізвищі однієї з героїнь «Молодої Гвардії» змінювали наголос: Уляна Громова, замість Громова', або російською: Громовая. Проте по Другій світовій війні радяно-русифікація Донбасу набула тотальних форм, що дало свій результат. У 1960-му році український письменник Євген Гуцало, проживаючи в Донецьку, написав листа колезі Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно (комуністична назва міста Донецьку. – Авт.). Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською не почуєш. А коли ти забалакаєш нею – то дивляться як на «чудо». Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину».

Але якісно новий період радянської русифікації Донбасу розпочався в 90-ті роки минулого століття, коли владу в регіоні взяли під свій контроль «нові донецькі», що представляли так званий керівний «трикутник». Про цю нову владу в Україні ще в 70-ті роки ХХ ст. писав відомий український мислитель Іван Лисяк – Рудницький, передбачаючи, що після проголошення незалежності, всі ключові керівні посади в новій державі буде захоплено представниками трьох прошарків: комуністичної номенклатури, що пристосувалась, «цеховиків» (підпільних підприємців за часів СРСР) та криміналітету.

Об'єднавчим чинником для всіх цих трьох угруповань стане спільна ненависть до вільної конкуренції в економіці і політиці, прагнення до монополізації влади і власності. Цей «трикутник» узяв під контроль цілу Україну, але на Донбасі були свої яскраві особливості, що дивують спостерігачів навіть сьогодні.

Насамперед йдеться про ступінь злиття інтересів цеховиків-комуністів-кримінальників, на Донбасі він є найвищим. Важко ще десь в Україні знайти регіон, де б комуністи так ніжно ставилися до «клятих буржуїв», комуністи на Донбасі геть забули про «класову ненависть», всю її спрямувавши на «націоналістичний» Київ.

Дуже рідко можна почути спопеляючу комуністичну критику на адресу донецьких олігархів. Весь комуністичний екстаз витрачається на боротьбу проти «насильницької українізації», «бандєровщині» і намагань України вступити до Північно-Атлантичного Альянсу. А щодо донецьких олігархів, то схоже на те, що місцеві комуністи, що постійно сумують за СРСР, давно уклали з ними класовий мир на ґрунті спільної боротьби проти «українського націоналізму». І це логічно, бо для чого тоді влітку 1918 року в місті Москві було створену Комуністичну партію (більшовиків) України?

Ця спільність ідеології комуністів і «акул великого капіталу» (на ґрунті спільної любови до Москви?) просто таки вражає. «Буржуї», що ретельно зберігають пам'ятники «вождя світового пролетаріату», вшановують «органи» ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ (від яких у 30-ті – 50-ті роки ХХ ст. гарантовано отримали б кулю в потилицю), святкують перемоги Червоної армії, обожнюють комуністичну символіку, справді дають підстави для подиву, особливо, якщо не знати, що тамтешній криміналітет давно і ґрунтовно асимілював комуністичних партократів і колишніх підпільних, а нині легальних ділків, витворивши спільними зусиллями ідеологічного кентавра – «буржуазно-радянську ідеологію».

Колись, чимало років тому, російський письменник – дисидент Володимир Войнович передбачав саме такий розвиток подій. Буржуазно-радянська ідеологія в її донбасівському варіанті зберігає всі ознаки радянської патерналістської психології мас, усю донецько-комуністичну ідентичність, додаючи сюди ще й такий інгредієнт як російсько-імперське минуле. Все це утворює екзотичну суміш символів і культурних кодів із орієнтацією на культурну «Мекку» - Москву, адже в Москві нині вшановують одночасно чекістів і білогвардійців, проте це там робиться на власних національно-державницьких основах, а не на запозичених за кордоном, як це робиться на Донбасі ...

ІІ. «Донецька модель» для цілої України?

Нещодавно Партія регіонів запропонувала Верховній Раді новий законопроект «Про заборону в Україні ОУН-УПА та їхньої символіки». Це так би мовити «клінічний варіант» «донецької моделі», бо символікою ОУН-УПА є не тільки червоно-чорний прапор (між іншим, символ боротьби за волю в багатьох народів) і меч, вписаний в коло, але й також синьо-жовтий прапор і Тризуб, успадкований українськими націоналістами від УНР і ЗУНР. До речі, 30 червня 1941 р. у Львові членство ОУН не створювало чи проголошувало якусь нову державу, а відновлювало Українську Народну Республіку з її вже на той час традиційною символікою.

Нині – це конституційно затверджена символіка держави України. Це ще одне підтвердження того, що модель ідеології і культурної політики, сформована Партією регіонів, є для України абсолютно неприйнятною. Адже ця модель зводиться до регенерації російсько-радянських тоталітарних чи неототалітарних ідеологем, до докорінної деукраїнізації громадського життя, культурної та інформаційної сфер. І то не лише на рівні свідомості, але й на рівні безсвідомих реакцій. Себто за допомогою цієї моделі на значній частині території України формується штучний політичний псевдоетнос як основа іншої, протилежної решті України, політичної «нації».

Отже, «донецька ідеологія» - це ідеологія великого розколу українського народу. Зрозуміло, що тут йдеться не про цілком симпатичних авторові пересічних донеччан, що подарували Україні багатьох визначних діячів, зокрема Івана Дзюбу, Володимира Сосюру, Василя Стуса та інших, а про специфічний, описаний Лисяком – Рудницьким владний «трикутник» регіону ...