A+ A A-
  • Hits: 7087

Українська гризота

yanuk_faceВрятувати президента Януковича! Віктор Янукович усе одно не зможе утвердити в Україні авторитаризм. Для білоруського чи російського сценарію йому бракує силових ресурсів і народної підтримки. Зате дестабілізувати країну його гіперцентралізований режим, не зацікавлений у реформах, цілком здатний. Втрутитися має Захід – і, хай як парадоксально, Росія, та врятувати Януковича від себе самого – аналізує Олександр Мотиль в американському журналі Foreign Affairs.

Злет Януковича, падіння демократії.

Віктор Янукович продемонстрував блискуче політичне повернення. На президентських виборах 2004 року Янукович, тоді прем’єр-міністр України та призначений наступник президента Леоніда Кучми, був звинувачений у фальсифікаціях і скинутий під час Помаранчевої революції, яку очолили Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Лише через п’ять років, під біло-блакитними знаменам своєї партії Янукович сів у президентське крісло.

Щойно прийшовши до влади, помаранчевий уряд України справляв враження, що виконає дані народові обіцянки про радикальні політичні реформи та швидку інтеграцію в Європу. Але ці очікування небавом були розбиті. Президент Ющенко і прем’єр-міністр Тимошенко виявилися неспроможними працювати разом, постійно сварилися й публічно критикували одне одного. Отак хвора політична система в Україні була охрещена серед українців «дурдомом», тобто божевільнею.

А потім глобальна економічна криза пустила економіку України в некерований штопор. У 2009 році ВВП країни впав на 15%, експорт – на 25%, а імпорт – майже на 40%. Індекс споживчих цін зріс більш ніж на 12%. Народ не міг приховати люті й розчарування. Мріючи про стабільність, українці готові були підтримати на цьогорічних виборах будь-кого, хто б навів лад. На Тимошенко, головну суперницю Януковича, покладалася частина вини за проблеми країни, тому голосувати за неї було складно.

Янукович мудро представив себе поміркованим демократом і професіоналом, здатним об’єднати країну, яку дедалі глибше розколювали орієнтації чи то на Росію, чи на Захід. Він заявив, що зможе втримати баланс між сходом і заходом і перетворить Україну на економічного тигра, одну з 20 найбагатших держав світу. Гасло кампанії Януковича «Україна для людей» виявилося вдалим для подолання його колишнього негативного іміджу. Малося на увазі, що він сам людина з народу й ставитиме інтереси громадян вище за власні, на відміну від начебто жадібної до влади Тимошенко. Янукович також дав зрозуміти, що збагнув свої помилки 2004-го. У грудні 2009 року він написав у «Дзеркалі тижня», одній з найпопулярніших українських газет, що хоча він досі впевнений, що справжньою метою Помаранчевої революції було «ослаблення Росії», він визнає, що вона втілила прагнення народу до демократії. І далі зазначив, що уряд «не може реалізувати серйозних соціально-економічних планів без активної участі цілого суспільства».

Хай які причини перемоги Януковича, вона була здобута на диво важко. У першому турі Янукович отримав лише 35% голосів і перейшов у другий тур разом з Тимошенко. Цього разу йому дісталося 49%, а суперниці 45%. Проте насправді його підтримала тільки третина українського електорату, оскільки явка не перевищила 69%. Та й взагалі, якби Ющенко не закликав своїх прихильників голосувати «проти всіх», Тимошенко напевно б виграла.

Зважаючи на такий хисткий мандат, більшість очікували від Януковича поміркованого курсу після обрання, діалогу з опозицією та роботи над економічною стабільністю й політичними реформами. Натомість він відразу пішов на кроки, що підривають демократію, не звертає уваги на кризову економіку й надто сильно наближає Україну до Росії, аби на догоду значній частині електорату.

Демократи-тушки

Після того, як 3 березня був розпущений Ющенків уряд, у Януковича було 30 днів, щоб сформувати свій. Партії регіонів не вистачало до більшості в Верховній Раді, парламенті України, тому їй були потрібні партнери в коаліцію – і так почалися переговори з блоком «Наша Україна – Народна Самооборона» (НУ–НС) на чолі з Ющенком. Депутати НУ–НС знали, що ні одна коаліція не сформується без них, тож зажадали цілу купу портфелів, зокрема прем’єрський.

Партія регіонів відповіла зміною норм: відтепер Рада могла створювати коаліцію без НУ–НС, приймаючи окремих депутатів. У середині березні партія Януковича зібрала правлячу коаліцію під назвою «Стабільність і реформи» з комуністами, Блоком Литвина (спікера Ради Володимира Литвина) та 16 індивідуальними депутатами, які вийшли з партій, аби приєднатися до коаліції. Тих, хто так зробив, стали називати принизливим російським словом «тушки». Вони дали «Стабільності і реформам» достатньо голосів для формування уряду, проте готовність Януковича вдаватися до неконституційних заходів – у 2008 році Конституційний суд України чітко визнав поза законом членство окремих депутатів у коаліції, хоча тепер і відмовився заперечувати Януковичу – створила жахливо антидемократичний прецедент. Як написав наприкінці березня в Kyiv Post німецький політолог АндреасУмланд, «Україна тепер менш демократична, ніж була… Змінивши табір, тушки значною мірою спотворили голосування українських виборців».

Коли з’явилася коаліція, українці стали чекати від Януковича виконання передвиборчих обіцянок і призначення на урядові пости професіоналів, реформаторів і загалом людей поміркованих поглядів, але він зробив усе навпаки. Більшість Януковичевих призначенців походженням з його рідного регіону, надзвичайно радянізованого й неблагополучного Донбасу, і мало знайомі з демократичними принципами чи технічними навичками, що вимагаються для бездоганного урядування та функціонування ринкової економіки. Подібно до старих донбасівських компартійних бонз, з якими чимало призначенців собаку з’їли, Янукович поводиться як патрон. Він робить послуги, забезпечує доступ до влади і приймає самостійно більшість рішень.

Посада прем’єр-міністра, наприклад, дісталася давньому соратнику Януковича Миколі Азарову. Голова парламентського бюджетного комітету й Державної податкової адміністрації в 1990-х, Азаров заплющив очі на корупцію в уряді й наклав височенні, просто руйнівні податки на малий бізнес. Стосунки з Януковичем він зав’язав, коли був першим віце-прем’єр-міністром і міністром фінансів у горезвісних, нерозбірливих у засобах кабмінах Януковича в 2004-му і 2006-2007 роках. Разом Янукович та Азаров роздарували своїм друзякам 29 місць в уряді. Такий гігантський кабінет, на двоє членів більший, ніж навіть неефективна Рада Європейського Союзу, неспроможний досягати консенсусів чи приймати важкі рішення. Пости міністрів економіки та фінансів дісталися політикам, які не мають належного досвіду в цих сферах, зате залежні від Януковича і тому не стануть іти йому наперекір. Усупереч гаслам кампанії, реформи й демократія явно не є пріоритетами Януковича.

При цьому Янукович та перший заступник глави його адміністрації, економістка Ірина Акімова, створили – й очолюватимуть – новий Комітет економічних реформ. Хоча серед 26 членів трапляються економісти, багато там і політичних призначенців, удячних Януковичу. Ця обставина вкупі з непрактично великим складом комітету означають, що він буде не ефективнішим за кабмін. А якщо й розробить якісь реальні економічні реформи, то вони стануть жертвами боротьби між міністерствами економіки та фінансів і самим комітетом. Паралельні організації з частково збіжними повноваженнями просто приречені воювати за контроль, навіть якщо є мудре, професійне керівництво – а таке Янукович навряд чи може забезпечити.

Його політична система нагадує хаб: усе має злітатися до центру, тобто до Януковича, а ключові політичні ролі виконують на все згодні люди. Президента поставлено «на вершечку української владної піраміди» – як це сформулювали аналітики київського мозкового центру «Пента». Янукович зайшов так далеко, що 27 квітня в Страсбурзі перейменував демократію на «порядок». Але політичний порядок не є демократією. Такі гіперцентралізовані політичні системи рідко бувають ефективними й майже завжди корумповані. Немає підстав гадати, що донбаські барони, які укомплектовують систему Януковича, зможуть чи захочуть проводити економічні реформи, настільки потрібні Україні.

Скачок на схід

 

Так само, як не подужав виконати демократичні та економічні обіцянки, Янукович робить усе, щоб знехтувати своєю передвиборчою обіцянкою об’єднати країну. Ющенко на посаді президента намагався догодити своєму етнічно українському базовому електорату й просував українську мову, культуру та ідентичність у школах, урядових установах і в медіа. У процесі він розлякав багатьох етнічних росіян і російськомовних українців на сході та півдні країни. Більшість оглядачів очікували, що Янукович утихомирить ситуацію тим, що не буде ні просувати, ні зневажати український спадок. Натомість він здивував усіх, почавши його атакувати.

Передовиком тут став Дмитро Табачник, призначенець Януковича на посту міністра освіти і науки. Табачник є одіозним вибором, бо, на додачу до слабкого академічного підґрунтя, він відкрито висловлює антиукраїнські погляди. Стверджує, що етнічні українці на заході країни надто вестернізовані, щоб бути справжніми українцями. Він вважає, що розквіт української культури припав на радянські часи, коли її насправді пригноблювали на користь культури колонізатора. Також наполягає, що нині російська мова дискримінується, хоча російськомовні публікації та передачі становлять більшість доступних в Україні медіа. Обійнявши пост, Табачник зменшив роль української в школах, закликав до скасування україномовного дубляжу іноземних стрічок і висловив байдужість до зведення пам’ятника Сталіну в місті Запоріжжя на півдні країни. Не дивно, що його наступ на українську ідентичність спровокував демонстрації, студентські протести та петиції – на адресу і Табачника, і Януковича.

Надмірно централізований, антиукраїнський режим Януковича до того ж не має шансів досягти істинно національного консенсусу щодо політичного та економічного спрямування країни. Наочним прикладом є квітневий російсько-український пакт, у якому Янукович погодився подовжити до 2047 року оренду для російського Чорноморського флоту бази в Севастополі, портовому місті на півдні Кримського півострова, що виступає з України в Чорне море, – а російський президент Дмітрій Медвєдєв знизив за це Україні ціну на російський газ на 30% до 2019-го.

Критики договору звинувачують, що Янукович продався Росії. Це може бути правдою, але ще більше заслуговує на критику те, що договір був проведений через Раду без жодного зважання на прозорість чи демократичні процедури. Як розповів мені один високопоставлений український дипломат, «поспіх, із яким була підписана угода, лякає. Не було ні експертної оцінки проекту угоди, ні належного розгляду питання в парламентських комітетах… Рішення прийняла невеличка групка, якщо не одна особа».

У севастопольській домовленості є чотири окремі питання, можливість обговорити які мала б бути дана Раді: геополітичні наслідки базування Чорноморського флоту для України; справедливий тариф для Росії за оренду бази; ціна, яку Україна повинна сплачувати за російський газ; і вартість транспортування російського газу українськими трубопроводами. Але замість того, щоб дати обміркувати ці питання в Раді, було вчинено бартер на безпеці України: Росії на видиме майбутнє уступлено неформальний контроль над Кримом, його потенційно надзвичайно важливі морські шляхи й довколишні родовища природного газу. В обмін за це Янукович добився цін на газ, що ймовірно заощадять якихось 1-3 мільярди доларів на рік – і то лише протягом наступних дев’яти років. Що прикріше, Росія просто-на-просто згодилася зменшити ціну на газ до нинішнього середнього в світі рівня, платити нижчий від ринкового транзитний тариф й давати 100 мільйонів доларів на рік за оренду бази, що становить близько п’ятої частини від належного, згідно з оцінками експертів на основі орендної плати за подібні бази у світі. У разі відкритого обговорення умов договору в Раді та з командою професійних переговірників Україна могла взяти для себе з угоди значно більше: щонайменше їй варто було вимагати транзитного тарифу на європейському рівні та вищої орендної плати за базу.

Затвердження договору перетворилося на заколот у Раді, з метанням яєць і димових шашок. Подальші переговори Януковича з Росією про тіснішу співпрацю в галузях авіації, атомної енергетики, транспорту й газового транзиту спричинили протести по всій Україні. Інтелектуали та лідери опозиції звинуватили Януковича в зраді, проголосили беззастережну опозицію до його режиму й заявили, що на обрії громадянська війна. Навіть якщо ця реакція перебільшена, вона свідчить, що значна частина населення – як мінімум третина або й більше тих, хто проти тісніших зв’язків з Росією, – зараз не терпить Януковича.

Нас не подолати

Таке зростання невдоволення має велике значення. Україна є батьківщиною політично свідомого громадянського суспільства, яке завдяки Помаранчевій революції стало жвавішим, ніж будь-коли раніше за майже 20-річну історію існування незалежної держави. Професіонали, інтелектуали, студенти й бізнесмени з часом тільки активніше опиратимуться намаганням Януковича нав’язати правління сильної руки й далі протестуватимуть, якщо він плазуватиме перед Росією або погіршиться ситуація в економіці. І вони вже зараз організовуються: в середині березня понад 300 представників так званого руху «Новий громадянин» зустрілися в Києві, щоб почати відстежувати дії Януковичевого уряду; у травні в усіх регіонах запрацювали відгалуження схожого Комітету порятунку України. Вибори до органів місцевого самоврядування в 2011-му та парламентські вибори в 2012-му теж можуть мобілізувати населення проти Януковича та його режиму. Коли ж він продовжуватиме свій теперішній курс, то найбільше виграти від цього можуть радикальні націоналісти.

Бачачи зростання народного спротиву, Янукович, можливо, захоче вжити жорстких заходів проти незгодних. Однак такі дії лише спровокують насильство й дестабілізують Україну. Крім того, авторитаризм у стилі Білорусі в середині 1990-х або в Росії на початку цього століття явно не вихід для Януковича. Коли Аляксандр Лукашенка став президентом Білорусі в 1994 році, він успадкував неушкоджений радянський апарат безпеки. А колишній російський президент Владімір Путін міг спертися на підтримку тисяч силовиків, тобто виконавців політичної волі в органах правопорядку та армії. Служба безпеки та армія в Україні й близько не нагадують білоруські чи російські. Без сильного примусового апарату Янукович не може мати успіху в ролі авторитарного правителя.

Перший президент України в 1991-1994 роках, загалом обережний Леонід Кравчук приєднався до хору критиків Януковича. У відкритому листі, опублікованому в березні, він написав: «У Вашій команді багато людей, які хочуть і далі йти шляхом беззаконня, вседозволеності й корупції. Вони звикають вирішувати складні проблеми силою. Це не має нічого спільного з демократією». Коментарі Кравчука мали б стурбувати Януковича. Вони демонструють, що навіть нейтральні українські еліти (Кравчук не підтримував Помаранчеву революцію) обертаються проти нього.

Трюк із реформами

Якщо Янукович дотримуватиметься нинішнього курсу, то дуже легко може викликати другу Помаранчеву революцію. Через брак уміння, компетенції й бажання змінювати систему Янукович, напевно, намагатиметься підперти легітимність свого режиму, згуртовуючи дедалі більш радикальних зі своїх виборців за рахунок української мови, культури та ідентичності; робитиме усе можливе, щоб задовольнити жадібних до газу олігархів зі Східної України; та скористається Чемпіонатом Європи з футболу, який Україна прийматиме спільно з Польщею в 2012 році, для просування іміджу проєвропейського модернізатора.

З цього погляду вибір Януковича – підбурювач Табачник на посту міністра освіти і науки – цілком має сенс. Табачник ворогує з національно свідомими українцями і тим самим підсилює підтримку Януковича серед проросійських виборців на півдні та сході країни. При цьому створюється великий ризик етнічного насильства між радикальними етнічними росіянами та етнічними українцями. Крім того, Янукович не може без кінця провокувати поміркованих етнічних українців. Це вони вийшли на вулиці в 2004 році, щоб не пустити Януковича в президентське крісло, і можуть зробити це ще раз, аби скинути його.

Здешевлення природного газу, якого добився Янукович від Росії, відразу дасть вигоду олігархам, що заправляють на сильно індустріалізованому південному сході України. Нижчі ціни на газ дозволять їм утримувати незначну вартість і глобальну конкурентоспроможність свого виробництва, не модернізуючи його й не працюючи над ефективністю. Однозначно, це швидко змусить їх полюбити Януковича. Проте в середньостроковій перспективі масштабна економічна стагнація в Україні з’їсть їхні прибутки. І навіть якщо населення спочатку зрадіє дешевшому газові, режим Януковича, мабуть, стане корумпованішим, бо наближається до сумнозвісного безпринципного енергетичного бізнесу Росії. Раніше чи пізніше, в міру стагнації чи погіршення їхніх життєвих стандартів, прихильники Януковича з робочого класу найімовірніше почнуть усвідомлювати, що вони в дуже невигідному становищі.

Найкращим шансом здобути прихильність народу (й провести якісь економічні реформи) є, мабуть, Євро-2012. Дороги України в жахливому стані; залізниці, хоча й ефективні, потребують модернізації; аеропорти і готелі – істотного вдосконалення. Державна кампанія з вирішення цих проблем перед напливом туристів у 2012 році може підстьобнути економічну активність, створити робочі місця й залучити великий капітал. Тому не дивно, що підготовка України до чемпіонату стала пріоритетом для Януковича, який у квітні створив спеціальний комітет із нагляду за підготовчими роботами.

Завдяки цій підготовці Янукович виграє час, але вона не зможе розв’язати глибинних економічних і політичних проблем України. Для цього Янукович мусить демократизувати свій режим, узяти під контроль корупцію, зупинити антиукраїнську кампанію та переконати земляків прийняти економічний біль, неминуче пов’язаний з серйозними реформами. Можливо, поступово він зрозуміє, що демократія краща за ганьбу. Або ж олігархи, які переживають за свої довгострокові економічні інтереси, можуть переконати його, що гіперцентралізація дестабілізує Україну. Проте замість просто чекати такого розвитку подій, Росія та Захід повинні допомогти Януковичу змінити його курс, доки не пізно.

Допомогти Януковичу допомогти собі самому

 

На початку президентства Янукович сформулював свої зовнішньополітичні пріоритети: відновлення дружби з Росією, європейська інтеграція та розвиток відносин зі стратегічними партнерами, як-от США. Граючи на цих пріоритетах і водночас дбаючи про власні інтереси в регіоні, Росія, Європейський Союз та Сполучені Штати можуть допомогти стабілізувати президентство Януковича й Україну.

Росія вважає Україну частиною своєї сфери впливу й воліла б бачити її слабкою державою, а не сильною, незалежною демократією. Але при тому, що слабка Україна може бути на руку авторитарній Росії, зовсім розладнана Україна на межі революції – ні. Зі свого боку Янукович каже, що хоче, аби Україна була мостом між Росією та Заходом. Але міст має бути міцним. Угодою «флот за газ» Янукович більш ніж відкрито засвідчив свою відданість Росії та скріпив проросійські повноваження, дані йому від виборчої бази. Кремль повинен зробити зворотну послугу: заохотити Януковича звільнити суперечливого Табачника, щоб заспокоїти критиків у решті країни.

На Захід покладається ще більша роль у підштовхуванні Януковича в правильному напрямку. Міжнародний валютний фонд – який дав Києву екстрений кредит на початку світової економічної кризи і, мабуть, скоро знову муситиме це зробити, – повинен наполягати на суворих умовах. Не лише вимагати від Януковича збалансувати бюджет, а й тиснути на нього, щоб він узявся до відчутних структурних економічних реформ, серед яких зменшення податків, спрощення процедур реєстрації бізнесу, підняття пенсійного віку та збільшення цін на комунальні послуги.

Європа має спиратися на резолюцію Європейського Парламенту від лютого 2010 року, де ще раз стверджено стратегічну важливість України для ЄС і заявляється, що країна може подаватися на членство, якщо «дотримуватиметься принципів свободи, демократії, поважатиме права людини й фундаментальні свободи та верховенство права». Як рекомендує Європарламент, Європі варто допомогти Україні у досягненні цих стандартів і поглибити взаємні зв’язки – працюючи над введенням безвізового режиму, вдосконалюючи енергетичну співпрацю та зону вільної торгівлі. Янукович підтвердив, що зацікавлений у подальшій інтеграції з ЄС. Європа повинна зловити його на слові й запропонувати Україні перспективу статусу асоційованого члена, якщо він упорається хоч із деякими політичними та економічними проблемами країни.

Вашингтонові слід нагадати Януковичу, що Україна – особливо демократична Україна – лишається важливою для Сполучених Штатів, хай навіть адміністрація Обами налагоджує відносини з Росією. Історично американсько-українські відносини атрофувалися, коли Сполучені Штати зближалися з Росією, й міцнішали, коли американсько-російські відносини були напружені. Однак президент Барак Обама мусить порушити цю традицію. Наскільки стабільна Україна в інтересах Росії, настільки ж стабільна й демократична Україна в інтересах Штатів. Якщо Янукович посприяє урядовому крахові чи державному провалу, то в Росії може виникнути спокуса втрутитися, і тоді буде порушено баланс сил у Східній Європі.

Якщо не станеться народної революції, наступні п’ять років Росії та Заходові доведеться мати справу з Януковичем та його «блакитною контрреволюцією». На жаль, за цей час Януковича швидше за все звідусіль посядуть проблеми й вороги, і це тільки дестабілізуватиме Україну. І все-таки лишається ймовірність, що Янукович змінить курс, демократизує Україну і проведе справжні економічні реформи. Але ймовірність ця напряму залежить від негайних заходів Росії та Заходу з порятунку Януковича від себе самого.

Олександр Мотиль є професором політології в Університеті Ратґерса, що в Ньюарку, Нью-Джерсі [США].

 Оригiнал матерiалу:
http://www.foreignaffairs.com/