A+ A A-
  • Hits: 6965

Назад у майбутнє, aбо Back to the USSR?

Тарас Кузьо
USSR_sign_2Команда Віктора Януковича намагається скористатися двома моделями управління для того, аби забезпечити власне домінуюче положення в українській політичній системі у видимому майбутньому. Одна з цих моделей вже була випробувана в Україні, інша – поза її межами. Вибори 2004 року навчили команду Януковича, що спроби нав'язати всій країні донецьку модель правління однієї партії зазнають невдачі – і не лише тому, що Україна не Росія, а й тому, що Донецьк – не Львів, Київ чи багато інших регіонів у регіонально різноманітній Україні.

Перша модель наслідує парламентські вибори 2002 року, які були проведені за змішаною виборчою системою, і сценарії яких будуть використовуватися в жовтні на місцевих виборах. Відповідно до неї, одну половину (225) депутатів було обрано за пропорційною системою, яка використовується зараз, а іншу – за мажоритарною системою відносної більшості.

Другим фактором є той спосіб, у який команда Януковича намагалася і намагатиметься надалі управляти українською молодою демократією заради забезпечення існування середньострокової парламентської більшості. Згадаймо, що деякі країни світу описуються аналітичними організаціями, такими як Freedom House, як „вільні" чи демократичні, незважаючи на те, що в них одна партія перебуває при владі протягом декількох десятиліть.

Ліберальна демократична партія (ЛДП) керувала Японією 54 роки: з 1955 року, коли вона була заснована, до 2009 року, коли вона вперше програла вибори. Перед цією поразкою вона також не була при владі менше року між 1993 і 1994 роками. Інституційна революційна партія (ІРП) керувала Мексикою ще довше – близько сімдесяти років із часу свого утворення під іншою назвою у 1929 році до першої поразки на виборах у 2000 році.

Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 році, домінувала в італійській політиці майже півстоліття – до свого розпаду в результаті грандіозного скандалу і звинувачень у корупції на початку 1990-х років. Ореол ХДП був перехоплений італійським олігархом і медіа-магнатом Сильвіо Берлусконі, який заснував партію „Вперед, Італіє!" у 1993 році. Шість років потому „Вперед, Італіє!" перетворилася в партію „Народ свободи" шляхом злиття із постфашистською партією „Національний альянс".

2002 рік як модель для 2010 i 2012 року

Змішана виборча система, запроваджена за чотири роки до виборів 2002 року, на думку багатьох, була добре збалансована і задовольняла всіх. Пропорційна частина виборчої системи сприяла проходженню до парламенту правих та лівих „ідеологічних" партій, які переважно знаходилися в опозиції. У той же час, мажоритарний компонент грав на руку бізнесменам та державним чиновникам, що були ближчими до влади.

Такою була логіка змін виборчого закону в 2004 році, які ліві сили вимагали в обмін на власну підтримку ініційованої владою конституційної реформи. Відповідно до змін, термін повноважень парламенту був продовжений до п'яти років, прохідний бар'єр знижений із чотирьох до трьох відсотків, а виборча система стала чисто пропорційною. Весною 2004 року, коли ці зміни широко обговорювалися, багато депутатів прорежимної коаліції опиралися їм і деякі з них висловили свій протест, не проголосувавши за конституційну реформу в другому читанні, що потребувало 300 голосів.

Невдале голосування за конституційну реформу у квітні 2004 року створило сприятливі умови для висунення Януковича кандидатом від влади. Україна стала справжнім полем бою, починаючи з насильницьких виборів того ж місяця у Мукачеві та закінчуючи сепаратистським конгресом у Сєвєродонецьку та Помаранчевою революцією вісім місяців потому.

Страхи тих політичних сил, що підтримували владу, щодо переходу до пропорційної системи так і не збулися. Іронія полягає в тому, що саме Янукович та Партія регіонів найбільше виграли від нового виборчого закону та конституційної реформи (чиє прийняття провалилося весною 2004 року, просто успішно завершилося у грудні того ж року).

Партія регіонів перемогла на виборах 2006 і 2007 роках, у той час як Янукович став першим прем'єр-міністром з розширеними повноваженнями, наданими конституційною реформою з 2006 року. Він же був обраний президентом на виборах 2010 року. Партія регіонів еволюціонувала в ідеологічну партію протягом посткучмівської епохи, ставши силою, що представляє політичну культуру, мову та зовнішньополітичні орієнтації жителів сходу та півдня України.

Дуже ймовірно, що до виборів 2012 року виборчий закон 2004 року знову буде змінений, як закон для жовтня місцевих виборах, повернувши змішану виборчу систему, яку застосовували у 1998 та 2002 роках. Цьому є дві причини. По-перше, Партія регіонів не змогла використати свої перші місця на останніх двох виборчих перегонах для створення коаліцій. Єдиний випадок, коли їм це вдалося, стався улітку 2006 року після дезертирства Соціалістичної партії України (СПУ) і в 2010 році, коли Блок Литвина перейшов на бік Партії регіонів

Партія регіонів та Комуністична партія України отримували разом близько 40 відсотків голосів на виборах 2006 і 2007 роках і через це не мали достатньо депутатів для того, щоб утворювати коаліцію без підтримки перебіжчиків – СПУ в 2006 році та Блоку Литвина в 2010 році. Друга причина їхнього прихильного ставлення до реформи виборчої системи полягає у бажанні вирішити вказану "проблему 40 відсотків".

Після виборів 2002 року чотири із шести партій, що подолали прохідний бар'єр, увійшли до опозиції. Провладний блок „За єдину Україну" (ЗЄУ) (до складу якого увійшли чотири партії, в тому числі Партія регіонів), та Соціал-демократична партія України (об'єднана) отримали третину від їхніх голосів – близько 18% від усіх голосів за пропорційною системою.

Тим не менше, 18% провладних депутатів були поповнені двома групами народних обранців. По-перше, великою кількістю депутатів, обраних у мажоритарних округах, і, по-друге, бізнесменами-дезертирами з „Нашої України", такими як лідер Ліберальної партії Володимир Щербань, що втік до США після обрання Ющенка президентом.

Незважаючи на те, що опозиція в обличчі „Нашої України" перемогла на виборах за пропорційною частиною, уперше відсунувши Комуністичну партію України (КПУ) на друге місце, тодішній Президент Леонід Кучма відкоригував результати таким чином, щоб отримати лояльну до себе парламентську більшість - так само, як Янукович має намір робити після виборів 2012. Лідер ЗЄУ Литвин став спікером парламенту, Сергій Тігіпко – Головою Національного банку України, а Янукович – прем'єр-міністром.

Змішана виборча система дозволить команді Януковича скоригувати результати виборів для того, щоб здобути парламентську більшість. 40% Партії регіонів та Комуністичної партії України можуть бути збільшені до 55-60% шляхом додавання мажоритарних депутатів, а також підкуплених та заляканих бізнесменів з опозиції - як і після виборів 2002 року. Це гарантуватиме стабільну коаліцію у середньостроковій перспективі президента Януковича і донецький клан.

Японія, Італія, Мексика: політичні моделі для України

Японія, Мексика та Італія мали партії (ЛДП, ІРП та ХДП), що перебували при владі у своїх країнах протягом 50-70 років до того часу, як зазнавали поразки на виборах чи розпадалися в 1990-х роках. Можливо, Партія регіонів і не настільки самовпевнена, щоб заглядати на десятиріччя наперед, проте, подібно до вказаних партій, скоріше за все, думає про власне перебування при владі хоча б до 2020 року, кінця можливого другого терміну Януковича. Президент Янукович і донецький клан, як ніби вони відчувають, що вони будуть при владі протягом тривалого часу.

Партія регіонів виникла з українського „Дикого Сходу" у процесі переходу до капіталізму і сформувалась як найсильніша партія, що підтримувала Президента Кучму. Вона виявилася єдиною прорежимною політичною партією, що змогла втриматися в парламенті, в той час як усі інші „центристські" партії маргіналізувалися. Вона перебувала на межі розвалу в 2005 році, коли обговорювалася можливість висунення кримінальних звинувачень проти осіб, що були задіяні в фальсифікації виборів, проте зуміла виграти три наступні виборчі кампанії.

Партія регіонів, на відміну від націонал-демократичного табору, є монолітною політичною силою, що зуміла об'єднати залишки колишнього табору Кучми під своїм контролем. Націонал-демократичний блок розколовся в часи президентства Ющенка: блок „Наша Україна" – „Народна Самооборона", наприклад, утворився перед виборами 2007 року у складі дев'яти партій, а сьогодні має у своєму складі вже чотирнадцять партій (і це після того, як початкові дев'ять партій пообіцяли об'єднатися в пропрезидентську партію).

Партія регіонів має ще дві характеристики, що сприяють її знаходженню при владі.

По-перше, неабиякі ресурси, адже до її складу входять найбагатші люди України. Наявність значних ресурсів в її розпорядженні призводить до того, що вибори та вся політична боротьба відбуваються не за рівних умов. Українські вибори не можуть бути демократичними, коли одна група (Янукович і президент донецького клану) мають у своєму володінні такі великі фінансові і економічні ресурси.

Друга характеристика – стабільний електорат, що складається з однієї третини українських виборців, які не карають партію чи її лідерів за будь-які провини. На відміну від них, прихильники „помаранчевих" піддають власних політичних лідерів значно більшій підзвітності.

Партія регіонів та її лідери інкорпорували неорадянську політичну культуру, патерналізм та соціальний популізм, характерний для їхніх виборців на Південно-Східній Україні, зокрема, у двох її бастіонах – Донбасі та Криму. Згідно з даними опитування Центру Разумкова 2009 року, у цих двох регіонах частка носіїв радянської ідентичності є більшою, ніж частка носіїв російської та української ідентичностей.

Дезертири в парламенті йдуть лише одним шляхом – з опозиції (за часів Кучми) чи „помаранчевого" табору (за часів Ющенка або під Януковича) до Партії регіонів. Це відображає високий ступінь дисципліни, регіональної солідарності та схожості поглядів депутатів Партії регіонів.

Бізнесмени з „помаранчевого" табору першими втекли з корабля після перемоги Януковича на виборах, оскільки вони прагнуть захистити свої бізнес-інтереси від корпоративних і державних рейдерів.

Назад у майбутнє

Як і писав Президент Кучма, Україна не Росія, а 2004 рік засвідчив і те, що Україна не може стати одним великим Донбасом. Проте Україна може стати Росією-light або Білорусь-light і повернутися до ситуації напівавторитарного режиму, приборканих ЗМІ та поглинутих бізнес-еліт.

Усе це буде легше здійснити, ніж в епоху Кучми, оскільки сьогодні все навпаки. Тоді опозиція була сильною, режим переважно захищався, а Кучма завершував свій довготривалий президентський термін. Сьогодні опозиція слабка тому що частина опозиції залишаються "конструктивною" і відмовляється об'єднати свої сили, грають на руку владі, режим йде в наступ, а Янукович тільки-но став президентом.

Це пояснює його поспіх у намаганні повернутися назад у майбутнє. Його команда має лише два роки перед наступними парламентськими виборами для того, щоб закласти підвалини для домінування Партії регіонів та її правлячої коаліції над українською політичною системою на наступне покоління. Якщо опозиція не зупинить конституційну реформу у напрямку президентської системи, яка повертає Україну в епоху Кучми, а також не зможе добитися перемоги в місцевих і парламентських виборах, то Україна стане цілковито авторитарною державою після 2012 року і втратить свою незалежність, поставши де-факто в колоніальну залежність від Росії