Logo

Режим Януковича повертається до радянської політики „антинаціоналізму”

Тарас Кузьо
„Антинаціоналізм" є наріжним каменем нової „Лукашенко-light" національної політики режиму Януковича-Азарова. Одним із результатів цієї політики стане публікація першого спільного російсько-українського підручника в кінці року. Чи стане це першою ластівкою об'єднання двох країн?Після двох президентських термінів Януковича це може стати реальністю.

Із усіх пост-комуністичних держав лише в Білорусі та Україні правлячі еліти сприймають націоналістичні почуття власних громадян як те, із чим слід боротися. Віктор Янукович є першим із чотирьох українських президентів, представники чиєї команди вбачають в українському націоналізмі зло, яке вони асоціюють – так само, як і за радянських часів – з прозахідною опозицією, Галичиною та українською діаспорою.

У Білорусі антинаціоналізм став наріжним каменем режиму Олександра Лукашенка з 1994 року, коли він уперше був обраний президентом, до 2002 року, коли він відмовився від пропозиції російського президента Владіміра Путіна об'єднати дві країни. З того часу радянсько-білоруський патріотизм Лукашенка став ідеологічним підґрунтям його режиму. Подібний радянсько-український патріотизм наразі насаджується режимом Януковича-Азарова в Україні.

Носії „антинаціоналістичних" поглядів не обмежуються лише Міністром освіти Дмитром Табачником. Віце-прем'єр-міністр Борис Колесніков, який зазвичай асоціюється з прагматичним бізнесовим крилом Партії регіонів, назвав своїх „помаранчевих" опонентів „націоналістичною бандою". Такі висловлювання є поверненням до радянських поглядів на націоналістичні партизани УПА в Західній Україні.

Міністр освіти Табачник є найбільш радикальним прихильником нових „антинаціоналістичних" поглядів, а його концепція шкільних підручників стане докорінною відмовою від здобутків останніх двадцяти років та засвідчить повернення до радянських поглядів на українських націоналістів як „убивць" та „нацистських поплічників".

Табачник виділяє „добре" і „погане" у ролі Сталіна під час Другої світової війни, відносячи до першого його заслугу в перемозі СРСР, а до другого – вину за смерть „багатьох ні в чому не винних людей". „А Бандера і Шухевич залишаться в історії як націоналісти та організатори масових убивств, але при цьому вони ще й будуть навіки заплямовані колабораціонізмом", - вважає Табачник.

Після відкриття бюста Сталіну в Запоріжжі у травні цього року представники Комуністичної партії України (КПУ) намагаються добитися встановлення його пам'ятника в Києві. Янукович і Табачник відмовилися засудити зведення бюста Сталіна в Запоріжжі, заявивши, що рішення про це має бути предметом розгляду місцевої влади. Депутат Партії регіонів Василь Хара зауважив, що якщо пам'ятники Бандері можна встановлювати в Західній Україні, тоді бюсти Сталіну можна відкривати у Східній Україні.

Проте ця аналогія є фальшивою, оскільки галицьке населення підтримує відкриття пам'ятників Бандері, в той час як жителі сходу України негативно ставляться до зведення монументів Сталіну. Травневе опитування Центру Разумкова засвідчило, що 57% населення України проти встановлення пам'ятників Сталіну. Цей показник варіюється від 76% на заході країни до 57% на сході (при цьому лише 10% населення підтримують цей крок). Серед тих, кому більше 60 років, 52% так само негативно ставляться до відкриття бюстів Сталіну.

Розповсюджене в Україні негативне ставлення до Сталіна є результатом двадцятирічного освітнього процесу, який висвітлював злочини радянського тоталітаризму.

Повернення режиму до „антинаціоналізму" має три теоретичні слабкості.

По-перше, як зазначає колишній директор архіву СБУ Володимир В'ятрович, аргумент Табачника про те, що всі, хто боровся проти радянського режиму, є „колабораціоністами", оскільки єдиною „українською" державою, яка існувала на той час, була Українська РСР, означає, що слід також звинуватити усіх німців, які боролися проти нацистського режиму, оскільки тоді була лише одна німецька держава. Або всіх французів, які боролися проти режиму Віші під час Другої світової війни, єдиного французького державного утворення, яке існувало після німецької окупації 1940 року.

По-друге, використання терміну „Велика вітчизняна війна" повністю ігнорує трьохрічну співпрацю Сталіна з нацистським режимом протягом 1939-1941 років.

По-третє, попри те, що Табачник не заперечує злочинів сталінізму, як це роблять представники білоруського режиму, він намагається применшити їх, акцентуючи увагу на убивствах „націоналістів", навіть попри те, що жертви Сталіна налічують мільйони людей. Такий тип мислення запозичений з Росії та поширених там поглядів на голод 1933 року, що сприймається як злочин не проти українців, а проти всіх радянських селян, і тому не вважається „геноцидом".

Погляди на голод 1933 року як на „геноцид" тепер вважаються „націоналістичними" та „антиросійськими". Зрозуміло, це радикально відрізняється від ситуації восьмирічної давнини, коли тодішній Віце-прем'єр-міністр в уряді Януковича 2002-2004 років Табачник сказав, що „визнання голодомору геноцидом є актом відновлення історичної справедливості".

Позиція команди Януковича щодо голоду відрізняється від позиції трьох попередніх українських президентів, включно з позицією Леоніда Кучми, який у 2003 році розпочав міжнародну кампанію за визнання голоду „геноцидом". Вона ігнорує закон, прийнятий у листопаді 2006 року, та рішення суду січня цього року, а також факт визнання голоду „геноцидом" двадцятьма країнами світу.

Демонтаж двадцятирічної „націоналістичної" освітньої системи вразить Інститут національної пам'яті, утворений у липні 2005 року тодішнім Президентом Віктором Ющенком та змодельований за прикладом аналогічного польського Інституту. Директор Інституту Ігор Юхновський був зміщений із своєї посади, оскільки він був перешкодою для запровадження нової національної політики, яка є „відверто антиукраїнською та прорадянською", як зауважив В'ятрович. Влада може підпорядкувати Інститут національної пам'яті Державному комітету архівів, який очолює член КПУ.

КПУ, разом із прокучмівськими партіями, голосувала за відставку уряду Ющенка у квітні 2001 року та двічі входила до коаліції з Партією регіонів. Багато колишніх прихильників КПУ змінили свої вподобання на користь Партії регіонів, підсиливши її неорадянську, східнослов'янську та русофільську ідентичність. Під час прес-конференції Януковича та державного секретаря США Гіларі Клінтон український президент двічі називав її „генеральним секретарем".

„Зараз за Інститут національної пам'яті борються представники радикального проросійського крила Партії регіонів. Вони хочуть його взяти під свій контроль," – зазначив політичний експерт Володимир Фесенко. За його словами, це означатиме, що ідеологічний напрямок Інституту буде змінено. Інститут, який раніше зосереджував свою діяльність на питаннях голоду та націоналістичних рухів, з часом занепаде та позбудеться фінансування.

Перехід до „антинаціоналізму" не виник на порожньому місці, адже він має свої корені в радянській політичній культурі, яка домінує серед представників режиму Януковича-Азарова і яка була відроджена під час виборів 2002 року у відповідь на перемогу опозиційного блоку Віктора Ющенка „Наша Україна", який набрав 24% голосів у порівнянні з 20% КПУ. Тільки-но Ющенко став серйозною загрозою планам влади на виборах 2004 року, вона повернулася до „антинаціоналізму" радянського взірця.

Один із внутрішніх документів з виборчої кампанії Януковича 2004 року давав інструкції журналістам „показувати загрозу приходу до влади В. Ющенка, якого підтримують націоналісти, олігархи та екстремістські кола". Американські представники Януковича акцентували увагу на позірному „антисемітизмі" Ющенка та його зв'язках із націоналістичною діаспорою, представники якої „приїхали до Америки після Другої світової війни з територій, де населення співпрацювало з нацистами".

Під час кампанії Януковича „нацизм" було перефразовано в „нашизм" (за аналогією з „Нашою Україною"). Телевізійні програми, що порівнювали нацистські зібрання з мітингами на підтримку Ющенка, оплачувалися, масово демонструвалися на телеканалах, особливо в Донбасі, та використовувалися Партією регіонів як засоби ведення кампанії.

Антигалицькі настрої були центральним елементом радянського засудження „українського буржуазного націоналізму" та перекочували в команду Януковича-Азарова. Табачник описав галичан як окрему від українців національність у своїй статті „Галицькі „хрестоносці" проти України", опублікованій у липні 2008 року в газеті „2000".

Жителів Західної України було демонізовано під час виборів 2004 року, коли їх було звинувачено в тому, що вони нібито голосували за своїх членів сімей, які працювали за кордоном. Як сказав російський політтехнолог та радник Януковича під час його виборчої кампанії Глєб Павловський, перемога Ющенка стала перемогою Галичини над Україною.

„Антинаціоналізм" є наріжним каменем нової „Лукашенко-light" національної політики режиму Януковича-Азарова. Одним із результатів цієї політики стане публікація першого спільного російсько-українського підручника в кінці року. Чи стане це першою ластівкою об'єднання двох країн?

Після двох президентських термінів Януковича це може стати реальністю. Усе буде залежати від того, чи зможе опозиція зробити два кроки: заблокувати нову конституційну реформу та повернення до президентської системи і виграти місцеві та парламентських виборів. Якщо опозиція не зможе виконати ці два завдання, до 2020 року Україна з „Білорусі-light" перетвориться на точну копію режиму Лукашенка.

Template Design © Joomla Templates | GavickPro. All rights reserved.