A+ A A-
  • Hits: 4907

Янукович продукт "русофільської" та "промосковської" традиції

Тарас Кузьо
Обрання президентом Януковича позначило серйозний злам в історії України, оскільки призвело до повернення традицій "імперського комунізму" в українську політику... Янукович є більш проросійським політиком, ніж Кучма

Якщо ви гадаєте, що Віктор Янукович є "відхиленням" української політики, ви помиляєтесь. Янукович є продуктом "русофільської" та "промосковської" традиції, яка є вродженою для України, адже "імперські комуністи" існували в Україні з часу заснування КПУ.

Ця традиція стала особливо очевидною за часів правління лідера КПУ Володимира Щербицького (1972-1989 рр.). На зміну йому прийшли інші "імперські комуністи" Володимир Івашко та Станіслав Гуренко, які очолювали КПУ після його відставки протягом 1989-1991 років. Петро Симоненко, лідер КПУ з 1993 року, є продовженням традиції "імперських комуністів" в українській політиці.

Традиція українських "національних комуністів" також бере свої витоки із заснування КПУ, проте протягом 1930-х років її було викорінено. Вона відродилася у 1960-х роках і тісно асоціювалася з Петром Шелестом, що був родом із Харкова, а згодом – з Леонідом Кравчуком, який народився в Західній України і представляв цю традицію протягом 1989-1994 років.

Обрання президентом Януковича позначило серйозний злам в історії України, оскільки призвело до повернення традицій "імперського комунізму" в українську політику. У внутрішній та зовнішній політиці Янукович є більш проросійським політиком, ніж Кучма, і наразі він намагається кардинально змінити національну політику та політику євроінтеграції, з приводу напрямку яких протягом правління попередніх українських президентів існував консенсус. Янукович, наприклад, є першим українським президентом, що відмовився від цілі членства в НАТО, оскільки не вбачає в Росії жодної загрози для України.

"Імперських комуністів" було знищено в серпні 1991 року, коли було заборонено КПУ, проте протягом 1990-х років нова КПУ, яку знову легалізували в 1993 році, своєю підтримкою відновлення СРСР складала загрозу українській незалежності. Після виборів 1999 та 2002 років, коли Симоненко та його партія зазнали двох поразок, КПУ почала занепадати. Її місце зайняла утворена в 2001 році в Донецьку Партія регіонів, до якої перекочувало багато колишніх прихильників КПУ і яка протягом наступної декади перетворилася на головну партію російськомовних сходу та півдня України.

Партія регіонів та КПУ неодноразово ставали союзниками: вони двічі входили до складу коаліції та уряду (2006-2007 рр., з 2010 р.), голосували за відставку першого справді реформаторського українського уряду Віктора Ющенка та співпрацювали в питанні прийняття конституційної реформи (2003-2004 рр.), а прихильники КПУ двічі висловлювали свою підтримку Віктору Януковичеві в другому турі президентських виборів (2004 р. і 2010 р.). Кучма легко укладав короткострокові пакти з КПУ – з метою усунення Ющенка чи прийняття конституційної реформи – проте був ворогом КПУ і зробив усе для того, щоб перемогти Симоненка на виборах 1999 року та послабити позиції КПУ в Східній та Південній Україні.

Історія справді завершила повний круг із обранням нового Щербицького – Віктора Януковича.

Післясталінська епоха в Україні була позначена керівництвом двох комуністичних лідерів: Петра Шелеста (1963-1971) та Володимира Щербицького (1972-1989). Зважаючи на те, що Леонід Кравчук і Віктор Ющенко були президентами лише по одному терміну, незалежність України може запам'ятатися як правління передусім Леоніда Кучми та Віктора Януковича (якщо останній буде президентом два терміни).

Двох післясталінських лідерів радянської України зазвичай протиставляють один одному: Шелест як представник "національного комунізму" і Щербицький як відданий слуга Москви. Заради політичного контролю над радянською Україною Москва спиралася на її донецькі та дніпропетровські русифіковані еліти. Ці два клани багато в чому контролювали розвиток і незалежної України (Кучма, Янукович).

Шелест намагався знайти баланс між захистом інтересів радянської України та демонструванням своєї відданості Москві. Проте він так само боровся проти радянської політики русифікації та денаціоналізації, які проводили "ліберал" Нікіта Хрущов та "консерватор" Леонід Брєжнєв.

Письмовий текст Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" був написаний у 1965 році у відповідь на арешти, проте вперше в Україні її опублікували лише в кінці 1980-х років. Її західна версія з'явилася у Великобританії в 1967 році після того, як текст було таємно вивезено з СРСР. Спроби Шелеста тримати баланс між вимогами Києва та Москви завершилася невдачею, і його було усунено з посади прямо з Москви, без проведення консультацій з КПУ, у 1971 році. Його звільнення супроводили арешти українських дисидентів, чистки серед представників культурної інтелігенції, встановлення жорсткішого контролю Комуністичної партії над академічними установами та кампанія проти української національної ідентичності. Щербицький, у свою чергу, використав загрозу українського націоналізму та "націоналістичного ухильництва" Шелеста як засіб для консолідації влади та демонстрації своєї відданості Москві.

Шелест не був ні сепаратистом, ні раннім Горбачовим. Шелест нагадував українських козацьких лідерів (гетьманів) першої половини вісімнадцятого століття. Вони, подібно до Шелеста, намагалися досягти неможливого: захистити свою територію і водночас налагодити добрі стосунки з Москвою. Кучма прийшов до влади з ідеалістичними переконаннями, що він швидко зможе "нормалізувати" відносини з Росією. Романтичні погляди Кучми на Росію протверезив російський президент Борис Єльцин, який чекав три роки для того, щоб прилетіти до Києва та підписати угоду про визнання українських кордонів. За ці три роки Кучма з гетьмана та керівника на зразок Шелеста перетворився на справжнього лідера країни. Він мав час і змогу для цього, адже в середині 1990-х років Україна вже була незалежною, багато в чому завдяки жителям Західної України (президенту Леонідові Кравчуку та опозиції), Росія перебувала в стані постімперського занепаду, а США, НАТО та МВФ погодились надавати свою підтримку в обмін на відмову України від ядерної зброї.

Попри те, що Шелест ніколи не був націоналістом, він лобіював розширення культурних та економічних прав української республіки. Як і Дзюба, він виступав за повернення "ленінської національної політики", яка б передбачала рівність усіх радянських націй, на противагу концепції Росії як "старшого брата". Шелест часто відстоював економічні інтереси своєї республіки, що було досить поширеним та не викликало роздратування Москви.

Шелест не протидіяв діяльності культурної інтелігенції, що встала з колін уперше за тридцять років по завершенню сталінського терору, проте і не сприяв їй. У той же час його промову до Спілки письменників України в 1966 році сприйняли як вияв підтримки інтелігенції. Почути від Щербицького подібні слова було неможливо.

Така різниця у ставленні до української мови нагадує подібну відмінність між Кучмою та Януковичем. У серпні 1965 року тодішній міністр освіти поширив план українізації закладів вищої освіти. Теперішній Міністр освіти Дмитро Табачник здійснив ряд кроків для зменшення ролі української мови у вищій освіті, і, можливо, його будуть порівнювати з реакційним міністром освіти Щербицького.

Шелест виявився більш толерантним до інакомислячих, ніж Щербицький, і це можна пояснити тим, що інакомислення в Україні поєднувало культурні та політичні вимоги, якими Москва була стурбована. Вироки, які виносили українським дисидентам, зазвичай були більш суворими, ніж вироки російським дисидентам. Арешти і чистки 1972-1973 років збіглися з відставкою Шелеста та зростанням впливовості лоялістських угруповань на чолі з Щербицьким.

Роботу Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" було представлено верхівці радянської України у грудні 1965 року і згодом розповсюджено серед регіональних керівників. Реакція була переважно негативною, особливо з боку прихильників Щербицького. Дзюбу було піддано критиці у внутрішніх публікаціях і газетах, які направляли представникам української діаспори. У березні 1972 року Дзюбу було виключено зі Спілки письменників України, наступного місяця – арештовано, а в березні 1973 року засуджено до п'яти років ув'язнення. Дзюба відрікся від своїх поглядів та уникнув ув'язнення.

Чотири декади потому в довгій статті, що складалася з трьох частин та була опублікована в газеті "День" у липні 2010 року, Дзюба засудив "антиукраїнську" політику Міністра освіти Табачника (http://www.day.kiev.ua/301498, http://www.day.kiev.ua/301787 http://www.day.kiev.ua/302008)

Того ж місяця депутат блоку "Нашої України" – "Народної Самооборони" Ярослав Кендзьор сказав, що команда Януковича "ненавидить українську мову та все українське". Ці слова міг сказати будь-який український дисидент за тридцять років правління Брєжнєва і Щербицького. Чи справді Україна так і не позбулася свого радянського минулого?

Найбільший локальний осередок КПУ знаходився в ультралояльному до Москви донецькому регіоні. Його партійну організацію завжди очолював етнічний росіянин. Тому будь-яка посткомуністична політична сила, яка б виникла в незалежній Україні з Донбасу, така як Партія регіонів, неодмінно була б дуже русофільською і сповненою бажання налагодити тісні стосунки з Москвою.

Призначення Щербицького керівником КПУ позначило перемогу Москви над українською республікою (так само, як і обрання Януковича президентом). Завданням Щербицького було повернути розвиток радянської України в русло, яке задовольняло Москву. Таке ж завдання отримав Янукович після президентських виборів. Критичні моменти розвитку України, які не задовольняли Москву, було чітко виділено у скандальному відкритому листі російського президента Дмітрія Мєдвєдєва до свого українського колеги Віктора Ющенка в серпні 2009 року. Російські та українські ЗМІ виявили, що Росія намагалася вплинути на призначення міністра освіти та "силовиків" (міністрів внутрішніх справ, зовнішніх справ і оборони). Відкат у процесі українського націєтворення, подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі та відмова від мети членства в НАТО були трьома важливими вимогами Росії, які виконав Янукович.

За часів Щербицького керівників найвищого рангу диспропорційно набирали з більш русифікованих українських партійних осередків – донецького та дніпропетровського. Ті, кого було "рекрутовано" до найвищих посад в КПУ під час сімнадцятирічного правління Щербицького, були ультралояльні до Москви та схильні до підтримки "імперських комуністів" в неспокійні часи української політики 1989-1991 років.

Щербицький і Шелест відрізнялися у своєму ставленні до росіян та Москви. Перший був дуже прихильним до них і в своїх статтях та промовах неодноразово називав росіян "старшими братами" УРСР. Шелест ставився до росіян значно менш раболіпно. Знову ж таки, це нагадує відмінність Кучми, який, не будучи русофобом, розумів загрозу українському суверенітетові з боку Росії, від Януковича, який дивиться на Москву із захопленням дитини перед своїм батьком. Янукович не вбачає в Росії будь-якої загрози Україні.

До другої половини 1970-х років частка українських учнів, які навчалися в україномовних школах, упала нижче половини, а за часів Брєжнєва українських книжок публікували менше, ніж за Сталіна. Попри те, що двадцять років незалежності України радикально змінили цю тенденцію в україномовній освіті, після обрання Януковича денаціоналізація знову набула сили.

Шелест, як і три перші українські президенти, прагнув підтримувати українську мову, культуру та історіографію. На відміну від нього, Щербицький розмовляв російською мовою – так само, як і більшість міністрів теперішнього уряду та сам Прем'єр-міністр Микола Азаров. Риторика Щербицького та Януковича з приводу мови, культури та розуміння історії значно більше відповідала вимогам Москви, які надходили в різні часи. Щербицький залишався при владі протягом більш ніж сімнадцяти років та правління чотирьох різних лідерів КПРС, оскільки він виявився дуже лояльною та корисною для Москви, що намагалася зберегти контроль над стратегічно важливою українською республікою, фігурою. В основі режиму Щербицького лежала логіка "старшого брата", яка дозволяла місцевим елітам зберігати повний контроль над республікою в обмін на їхню непохитну лояльність до "старшого російського брата". І знову можна знайти схожу відмінність між "державником" Кучмою, який не довіряв Росії та намагався встановити відносини з нею на правах рівного партнера, та Януковичем, який вирішив побудувати стосунки зі своїм північним сусідом на засадах підлеглого

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/kuzyo/4c7d8dbb0275b/