A+ A A-
  • Hits: 5051

МЕКСИКА ЄВРОПИ або КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ?

mexico-mapУсі революційні комуністичні суспільства, за винятком останніх могікан тієї епохи Куби та Північної Кореї, після неймовірних випробувань політикою тотального терору, громадянських воєн, насильної колективізації, індустріалізації та інших „досягнень" комунізму, врешті решт повернулись до еволюційного шляху розвитку, з його традиційним суспільним укладом та ефективними способами господарювання. Усі відомі історії імперії, врешті решт розпадались, а принесений метрополіями на кінцях мечів, хрестів чи багнетів новий суспільний уклад, був нічим іншим як суспільною та культурню революцією на експорт. Випробувані часом, всі ці революційні, щодо автохтонного життя нововведення, зрештою втрачали свою силу під розмиваючим впливом місцевих, а себто, вже випробуваних способів життя. Серед інших протилежностей, що інтегруються в протистоянні, стихії генома еволюції та розломної сили революції, напевне, мають найбільший вплив на формування культур та суспільств.

Якщо м'яко вдарити еволюцією по революції, то буде...

Сучасна модернізація Китаю починає свою історію від кровавої культурної революції Мао Дзедуна (1965-1976 рр.), яка загнавшись в глухий кут тотального терору комуністичної ідеології, спіткнулась об багатющу культурну та державну традицію, а відтак вилилась в еволюцію економічних реформ Ден Сяопіна. В результаті, за неповних п'ятдесят років цій великій країні все таки вдалося подолати відстань від феодального до індустріального способу господарювання, функціонування суспільства та його складових, а також, вийти з міжнародної ізоляції. Соціологи та політологи західної півкулі радше схильні критикувати Китай, здебільшого піддаючись моді та відробляючи платню. Та цього не достатньо. Досвід Китаю варто ретельно вивчати. Особливо це потрібно країнам, які виявляють подібності історичного порядку з їх євроазійською колективісько-імперською спадщиною.

Якщо европейцю відкрити Америку, то вийде...

Імперіалізм має одну закономірність: він рухається ірраціональною амбіцією - жадобою, а відтак, кінечно більше споживає, аніж продукує. Для покриття цієї асиметрії, створюють та поширюють пропагандистські ідеологеми. У той час, політична та економічна реальності слідують своїм законам. Один з них - формування поясу країн-сателітів, які неодмінно появляються в орбіті імперії. Відносини між імперією та сателітами, як і між метрополією та провінціями, у момент свого максимального тяготіння переростають у настільки симбіотичні стосунки, що мисляться більшістю сучасників як абсолютно природні, а відтак, узаконюються, традиціоналізуються і стають історією.

До приходу європейців у Центральну та Південну Америку, історію там складали імперії Інків, Майя, Ацтеків, народи Ольмеків, Чибча та багато інших. Після їх падіння і колонізації Америки європейцями, нащадки колись оригінальних цивілізацій прийняли нову волю, нову адміністрацію, нову віру та нову реальність. Ставши джерелом фантастичних багатств для кількох європейських країн, а також перетворившись на безцінний і безкінечний природній і людський ресурс для переможців, ця частина Нового світу стала безмежним джерелом бідності та історичної безвиході для самої себе. Коли йдеться про сучасність в ретроактивній перспективі, то найяскравішим прикладом такого типу відносин, напевне, буде історія США та Мексики.

На упокорення Майя північного Юкатану, іспанським конкістадорам та їх послідовникам знадобилось біля двохсот років (останнє незалежне місто Майя Тайясаль було взяте іспанцями в 1697 році), а незалежність від Іспанії Мексика отримала вже в 1821 році. Дуже скоро, після проголошення незалежності 1821 року, для одного разу покореної конкістою землі знайшовся новий гегемон – США. Так, в 1836 році, тоді частина Мексики - Техас став незалежною і ненадовго міжнародно визнаною республікою, але вже в 1845 році частиною (28 штатом) США. Асоціацій не виникає? Тепер Мексика – це не тільки бездонне джерело робочої сили та ресурсів для США, але й культурного епосу злиднів, кепкування та стимулювання комплексу зверхності, такого необхідного для усілякого „великого Біла".

Якщо історія не вчителька, то...

Була колись велична і могутня Візантійська імперія, яка прославилась у нас тим, що важко приклалась до імплантації у сусідній державі, на той час, чи не найперспективнішому торговому конкуренту в Євразії – Київській Русі - своєї імперської ідеології та її суспільного іституту - релігії та церкви, а відтак, підпорядкувала собі багатого, небезпечно самостійного суперника. Що виявилось великим ділом для Русі, для Візантії було тільки фрагментом великої політики. Відомо, що експансивний імперіалізм, як і будь-яка політична захланність і безкарність, методами не перебирає. Від часу троянського коня в світі багато чого змінилось, політметодики лицемірства прогресують, але людська природа, як і екзистенційні межі людини, залишаються, здебільшого, незмінними.

Принаймі з часів Ассирії з країнами рахуються за їх знаттю. Тому, не варто очікувати заполонення України новим пришестям новоявленої орди, племенами африканських місіонерів чи іншими монстрами ксенофобії. Для досягнення політичної мети, куди ефективніше мати виключний вплив хоча б кількох чільних державних мужів, якщо вдасться – уряд країни-суперника. Та й зовсім нікому не потрібно маніпулювати бідолахами все життя. Ні, цього буде достатньо тільки на час прийняття кількох або й одного визначального рішення. На зразок 988-го або 1654 року.

Якщо вікторія та векторизація ростуть з різних коренів, то....

Як і людині, так і країні, у випадку дезорієнтації, перш за все потрібна внутрішня зосередженість, аналіз – інтроспекція. Рух у різних напрямках світу швидше виглядатиме як агонія, усіляка політична векторизація та байки про інтеграцію невідомо у що, так і залишаться самозаспокійливими навіюваннями перед фіналом.

Питання не у тому, чому Євросоюзу не потрібні нові великі члени. Хоча це очевидно вже з визначення - завеликі та чужорідні – не потрібні, тому що можна боляче поперхнутись, якщо нове жорстке тіло не піддасться лубрикантам асимілятивних процесів. Питання у тому, коли Євросоюз відважиться на менш-більш відкрите, без дипломатичної чепурності та пустослів'я, освоєння прилеглої Мексики? І чим, власне, Україна краща за Мексику з такої точки зору? Адже у самих європейців є дуже багатий досвід різноманітної мексиканізації по усьому світу. Та суть проблеми не у цьому, а у тому, що мексиканізація України відбулася чи не раніше, ніж це сталося з самою Мексикою, зрештою в той самий історичний період. І хоча, тепер, Україна як і Мексика є незалежними державами - їх постколоніальна доля подібна. Несамодостатніми країнами, як будь якими іншими об'єктами - торгують.

Цікавий поворот сюжету у наступному: складно собі уявити, щоб, для прикладу, Бразилія спробувала поборотися з США за Мексику. А Євросоюз із Росією у битві за Київ? Адже прецеденти уже були, як і загравання, подібні до тих, які ми можемо спостерігати сьогодні. Та родзинка сюжету, як завше - у невідомому, а саме у тому, чи матиме Україна достатньо самосвідомості і чи знайде можливість бути не стільки безвольною і безголовою плантацією Росії, Європи, США чи Китаю, але центром власних політичних амбіцій.

Хто не хоче годувати спеціалістів власних, той...

Як відомо, у більшості так званих розвинутих країнах світу родова аристократія повільно змішалася з професійною аристократією і здебільшого поступилась їй лідерством в управлінні суспільством. Решта суспільства так чи інакше обслуговує цю привілейовану групу банкірів, політиків, правників, лікарів, інженерів, архітекторів та інших. У так званих країнах третього світу, постколоніальних суспільствах з перехідним статусом, ситуація відмінна. Тут постколоніальна адміністрація, для прикладу, - комуністична номенклатура, повільно поступилася місцем новій клептократичній еліті. Відтак, власники корпорацій або фінансово-промислових груп прямо чи опосередковано приймають державні рішення і займаються державним керівництвом і конструюванням. Професійна ж еліта, як і решта, є значно слабшою групою і займається так чи інакше обслуговуванням привілейованого класу. Таким чином, власники економіки стають власниками суспільства. В цьому - особливість структури і вразливість багатьох суспільств з суспільним устроєм „перехідного" типу. За умови правового оформлення та традиціоналізації такої суспільної конструкції, підстав очікувати суспільної еволюції до якогось ефективнішого способу самоорганізації не має. Зате, дорога назад, до тепер вже постколоніальної революції залишається відкритою. Єдина можливість розвитку для цієї моделі суспільного укладу, як на мене, пролягяє через культурну еволюцію, яка відіб'ється у поступовій зміні колективної свідомості та політичної структури суспільства. Та наскільки такий шлях підвладний реальній політиці, питання відкрите.

Якщо вас атакує контрЕволюція, то...

Політичний геноцид кращий від геноциду етнічного, як редька від хріну. Особливо, якщо його жертвами стають кілька народів. Для прикладу, український, татарський, російський, єврейський чи група малих етносів. Якщо робиться спроба відправити у політичний хаос, а відтак – в організаційну смерть і культурну кому не один, а кілька народів водночас, від цього відповідальність організаторів таких грандіозних проектів не тільки не зменшується, але збільшується. Культурна революція, як антипод культурної еволюції, - дуже важке випробування для навіть дуже великого народу з довгим історичним корінням, а відтак - пам'яттю. Скажімо, культурна революція Мао, що здійснювалась руками хунвейбінів у Китаї, за деяким підрахунками, обійшлась у сто мільйонів душ. Культурна революція комісарів Сталіна на Україні, коштувала українцям з десяток мільйонів. Напевне, не набагато менше вона коштувала росіянам та татарам в південній Росії та на Поволжі. Голодомор – апофеоз політичної та культурної революції комуністів в Україні. Відтак, українському акультурному суспільству була закрита дорога до еволюції і його не можна вважати цивілізованим суспільством без повернення до культурної еволюції, яка не тільки повернула б рух суспільства з неприроднього каналу колоніалізму, але й відкрила б перед нами майбутнє.

Основна перешкода, що стоїть на шляху культурної еволюції України стосується поля масової свідомості та сприйняття. У сучасному контексті політичних баталій, усілякі поля марсові відійшли на задній план, а на передній, вийшли поля мотиваційні, поля здорового глузду, поля аргументованого вибору та свідомої дії.

Суспільства та народи, які попадають у залежність від інших, перш за все, є в'язнями неперспективного і вульгарного колективного світогляду, різноманітних дискурсів втечі від себе та підкорення обставинам. Здається, саме ця природня здатність, це природнє право бути слабким дуже швидко доповнюється або й заміщається, навіть якщо формально і не легалізованим, надто часто культурно абсолютно визнаним правом сили та сильного. Саме через це, чи не найосновнішим завданням цивілізованої держави є захист інтересів слабшого, бо в цьому є так багато смислів для майбутнього вільного суспільства та моральної сили для утвердження державної політики. Держава ж, яка фокусує свої зусилля на забезпеченні status quo привелійованого класу - еліти, якою б якісно вона не була, позбавляє себе підтримки більшості громадян, втрачає моральний авторитет в очах громад, а відтак стає не захисником народу, а його тираном.

У постколоніальному супільстві „перехідного" типу саме навколо цієї колізії між правом слабкого до самовизначення і правом сильного до агресії розгортається політична риторика та політична боротьба. Право сильного у слабкому суспільстві намагається абсолютизувати інтелектуальна обслуга сильніших світу цього чи колаборанти загарбників. Основне завдання цих хунвейбінів індульгенції на приниження, полягає у переконанні слабкого індивіда, слабкого суспільства у повній відмові від контролю за урядом, якому він (громадянин) делегує свої ексклюзивні повноваження і, таким чином, - у фактичній відмові від права і претензії на влив на формування суспільного середовища власного життя. Така логіка є не тільки руйнівною для суспільства, але за своїм нігілізмом та обмеженістю сягає меж абсурду.

Небезпечною прелюдією до поширення ідеологеми підкорення, можуть стати цілком невинні міркування про обов'язок громадянина бути законослухняним, а основне - фіскально відповідальним. При цьому, про зворотнє право контролю над формуванням законів у власному суспільстві, держб'юджету зокрема, про зворотній контроль громадян над державною адміністрацією, хунвейбіни-у-владі воліють не згадувати. І не дарма. Їхня справжня мета – переконати суспільство в ефективності васальної системи управління, у неспроможності громадян здійснювати своє пряме право і прямий обов'язок відповідального суспільства, - утримувати і контролювати власний уряд у межах суспільного договору і у рамках делегованих йому повноважень. Урядовці у „перехідних" суспільствах „демократичного" типу схильні нехтувати основами демократії, а саме - що вони, хоча почесні, але слуги, а громадяни – суверен. Та громадяни зобов'язані цілеспрямовано і послідовно нагадувати їм про це, аж до часу, поки система відповідальності влади не буде відпрацьованою до автоматизму. Якщо хочете, поки така відповідальність не стане архетипом колективної свідомості. Суспільство як множина громадян, вимушене пройти цей шлях, тому що це не тільки його природнє право і обов'язок, але й запорука самозбереження. Відтак, мета культурної еволюції постколоніального суспільства - у запровадженні системи контролю за власним урядом. Тільки таке суспільство може жити у продуктивних відносинах з сусідами і розраховувати на їхню повагу. Тільки таке суспільство може розраховувати на безхмарне майбутнє і колективну форму свободи.

Без „підстави" іншої щоки, або про мораль самозахисту

Коротко про суть морального права на самозахист, як останній бастіон захисту від політики сили. Прихильники несвободи, про яких я вже згадував, дуже активно пропагують ідею про те, що насильство того, хто захищається, рівнозначне насильству агресора, і різниці між ними немає. Та різниця є. Як і моральне право на самозахист. Як у громадянина, так і у громад та у суспільства в цілому. Мета подібної риторики зрозуміла: „підготувати" і обеззброїти публіку у наступі на її моральні, політичні, а відтак і національні права. Однак, у цій риториці криється велика проблема, яка може мати сильніший руйнівний ефект, ніж того очікують її проповідники. Якщо жертва і агресор рівні у праві на насильство, тоді суспільне, як зрештою і міжнародне право прирівнюється до нуля і починається тотальна війна всіх проти всіх. Як варіант, культурна революція у вигляді чергової хвилі експропріації експропріаторів. Не знаю, чи розуміють прибічники швидкої вавілонізації, якого духа хаосу вони пробують випустити з табакерки, але як на мене, право на захист залишається непорушним і морально виправданим, а от на агресію – ні.

У джунглях, сильніша тварина поїдає слабшу, а у суспільстві людей, сильніша людина дбає про слабшу. Чи не так? Та відколи у лісах Євразії зійшов густий туман економіки природніх ресурсів, адвокати природніх прав людини, здається, втратили голос.

Максим Процьків