A+ A A-
  • Hits: 3422

У Львові запланована куди більш цинічна провокація, ніж та, яка вже сталася 9 травня

Сергій Грабовський
Lviv_militiya...уся комуністично-українофобська рать, усі ті зюганодобкіни з'являться у Львові якраз на 70-ліття початку ліквідації більшовицькими «компетентними органами» тисяч ув'язнених міських тюрем – українців, поляків, євреїв...Безумовно, «десант» усієї цієї публіки не обійдеться без червоних прапорів, без іншої традиційної комуністичної символіки, і це буде плювком в обличчя не тільки львів'ян, а й усіх притомних людей України.

Те, що може відбутися у Львові 22 червня 2011 року, скоріш за все, значно перевершить за масштабністю зіткнень та негативними наслідками для України події 9 травня. А як же інакше? Ескалація суспільної напруженості та насилля – це класичний інструмент тих, хто не гребує засобами задля досягнення політичної мети. А не гребують засобами всі активні учасники львівських подій – як ті, котрі вивели свою «піхоту» на вулиці, так і ті, хто волів і воліє залишатися за лаштунками бурхливих подій.

Тим часом 22 червня – це символ зовсім з іншого ряду, аніж 9 травня. Як-не-як, а остання дата – це символ знищення одного із найстрахітливіших та найнебезпечніших для людства тоталітарних режимів ХХ століття. Ясна річ, про «перемогу Совєтського Союзу над Німеччиною» сьогодні може базікати або телепень і невіглас, або граничний цинік: адже насправді ця перемога належить усім Об'єднаним Націям, в тому числі й українцям, для яких Друга світова війна почалася на світанку 1 вересня 1939 року. Що ж стосується СРСР, то неповні два роки він був, використовуючи термінологію радянської ж пропаганди, «нацистським посіпакою». Ну, а потім з'ясувалося, що апетити двох імперіалістичних хижаків не дозволяють їм ужитися разом в одній Європі, і почалася соціалістично-соціалістична війна. Перша, але не остання (згадайте в'єтнамсько-камбоджійську і в'єтнамсько-китайську війни...). Але із пісні слів не викинеш: що було, те було, і газета «Правда» 1939 року залюбки друкувала виступи Гітлера та Геринга – а народ, як сигналізувала всюдисуща агентура НКВД, намотував на вус дивовижну схожість двох тоталітарних ідеологій, відзначаючи при цьому (несподіваний для Кремля ефект спільних парадів і спілкування вояків Червоної армії та Вермахту), що Гітлер, мовляв, краще дбає про свій народ.

І от 22 червня почалася війна двох червонопрапорних режимів. А разом із нею піднялася нова хвиля широкомасштабного нищення більшовиками всіх – реальних, потенційних та уявних – ворогів режиму. Отож уся комуністично-українофобська рать, усі ті зюганодобкіни з'являться у Львові якраз на 70-ліття початку ліквідації більшовицькими «компетентними органами» тисяч ув'язнених міських тюрем – українців, поляків, євреїв...

Безумовно, «десант» усієї цієї публіки не обійдеться без червоних прапорів, без іншої традиційної комуністичної символіки, і це буде плювком в обличчя не тільки львів'ян, а й усіх притомних людей України. Бо ж саме під цими знаменами (абсолютною копією яких є так звані «прапори перемоги в законі») мучили та вбивали людей ті, кого цілком правомірно можна назвати «російськими гестапівцями» (не випадково ж зафіксовано, що принаймні двічі товариш Сталін дозволив собі напівжарт, представляючи іноземним делегаціям Берію: «А ось і наш Гіммлер»).

Українці «другого сорту» на світовій війні

Але не тільки в цьому провокаційний та блюзнірський характер рейду зюганодобкіних до Львова. Адже Друга світова війна для міста почалася зовсім не 22 червня 1941 року – перші бомби з літаків Люфтваффе впали на Львів уранці 1 вересня 1939 року; одразу ж був істотно поруйновані вокзал та чимало будинків, виникли численні пожежі, загинули десятки й отримали поранення сотні людей. У наступні дні бомбардування тривали, гинуло цивільне населення, гинули вояки Війська Польського, над містом стояли хмари диму. Але зюганодобкіни роблять вигляд, що цього наче й не було – зрозуміла річ, бо ж тоді Москва та Берлін були фактичними союзниками, і не гинули б львів'яни від бомб нацистів, якби більшовики не дали «зелене світло» війні, стосовно якої сподівалися, за словами Сталіна, що «ця війна триватиме якомога довше в цілях виснаження двох сторін». А в результаті «у нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції».

Я вже не кажу про тих українських вояків у складі Війська Польського, для кого Друга світова також розпочалася на світанку 1 вересня 1939 року. Їх загалом було – включно із мобілізованими в перші тижні воєнних дій – до 200 тисяч. Досі достеменно невідомо, скільки тисяч із них загинуло у боях, від ран та у німецькому й радянському полоні. Так само невідомо, скільки було українців у числі 21 тисячі польських офіцерів, убитих НКВД 1940 року Харкові та Мідному (вони як українці могли уникнути загибелі, попросивши надати їм радянське громадянство, але офіцерська честь і солідарність із комбатантами були вищими за власні інтереси, навіть за життя). І у складі польських формувань у Франції та Британії в 1940 році також воювали етнічні українці.

Але не тільки стосовно західних українців акцентування виключно на даті 22 червня є блюзнірством – бо перекреслює пам'ять про загиблих та скалічених у війні з нацизмом до цього і про жертв більшовицьких репресій – а загальний рахунок тут іде вже не на десятки, а на сотні тисяч. «За бортом» опиняється й УРСР, до якої Друга світова війна також прийшла у вересні 1939 року. Мільйон мобілізованих до Червоної армії, тисячі загиблих, забрані до війська з колгоспів трактори, автомобілі та коні, Український фронт на чолі із Тимошенком та Хрущовим – за зюганодобкінської інтерпретації історії цього наче й не було. Ясна річ, у її межах усім цим можна знехтувати. Так само, як і майже 220 тисячами жертв розстрільних вироків радянських військових трибуналів, і 954 тисячами червоноармійців, знищених пострілами у спину чекістами, політруками й загороджувальними загонами...

Нація і провокація

Іншими словами, неважко зрозуміти, що на 22 червня у Львові запланована куди більш цинічна провокація, ніж та, яка вже сталася 9 травня.

Не зовсім зрозуміле інше – що робити за цих обставин притомним людям.

І це стосується далеко не тільки самих львів'ян. Фактично, йдеться про те, чи вся Україна житиме в ідеологічній парадигмі неосталінізму, поєднаній із кланово-олігархічною владою. І саме в цю парадигму добре вписується той радикально-бездарний націоналізм, який нездатний на щось більш серйозне, аніж закидання камінням у ментів і здирання георгіївських стрічок.

У той час, як «Свобода» виявилася здатною підняти львівську молодь тільки на суто аматорський і вкрай неефективний опір, ліберальна інтелігенція Львова запропонувала (і пропонує зараз) відверту капітуляцію – мовляв, «не треба піддаватися на провокації». А деякі львівські ліберали (чи в цьому разі й справді «ліберасти», як звуть їх радикали?) навіть почали оспівувати «подвиг воїнів-визволителів» та «Червону армію, яка порятувала світ від жахів тоталітаризму».

Ще інші ліберали запропонували своєрідне «перемир'я» в питаннях історії. І якщо констатація того, що історичний досвід й історична пам'ять громадян України у різних регіонах є різними (хоча цю реальну відмінність не варто абсолютизувати – адже, як я спробував показати вище, Друга світова війна з неодмінними «похоронками» почалася і для Галичини, і для Донбасу у вересні 1939 року) на загал прийнятна, то висновок із цього – нехай українці з різною історичною пам'яттю вшановують тих героїв і ті свята, які для них важливі – це просто-таки нонсенс. Хоча б тому, що на Сході країни домінує фальшива історична пам'ять, власне, квазіісторична міфологія, сформована радянською пропагандою і російськими телефільмами. Невже ж «перемир'я» з агресивною за визначенням необільшовицькою ідеологією може кінчитися чимось іншим, ніж тріумфом цієї ідеології або розколом країни?

Подолати глухі кути

Тим часом вихід із глухого кута існує. Був він і 9 травня, залишився і зараз. Для його знаходження варто згадати максиму Махатми Ганді: «Дбайте про засоби, а мета подбає про себе сама». Так само варто згадати і технології ненасильницького спротиву. А як розкішно можна було би познущатися із зюганодобкіних за допомогою плакатів, транспарантів, прапорів! Скільки розкішних карикатур 1939-40 років зі Сталіним й Гітлером можна знайти в Інтернеті – і відтворити! А скільки варіацій на тему сплетених свастики та серпа з молотом продемонструвати! Були би фантазія та енергія, мізерні, як на нинішні часи, кошти, а ще – належні менеджерські здібності. І все! Бо ж, знаєте, сувора мовчанка тисяч людей, що вишикувалися шпалерами вздовж вулиць, якими рухаються червонопрапорні провокатори й привезені ними «на забій» ветерани, діє значно сильніше за град каменюк та зривання стрічок.

Такі події – гарна нагода вчити молодь дисципліні й організованості. Бо ж у наступні роки вулична боротьба в Україні навряд чи вестиметься у лагідно-пацифістських формах Майдану. І не з вини опозиції. Те, що зроблено і що, схоже, заплановано зробити у Львові – це квіточки у порівнянні з тим, що чекає на країну у ближчому майбутньому. Відтак повторю ще раз: 22 червня притомні опозиціонери мають не тікати в кущі і не камінці жбурляти, а вчитися, і швидко, дисципліні та організованості, оперативності та дієвості.

Тільки от питання – чи існує в Україні політична сила чи громадська організація, здатна на справді притомні та ефективні дії?

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24212287.html